Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 23

IV, 58

Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:    Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.

V, 42

Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,    Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере, Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,    Нива безплідна зерна теж не поверне тобі. Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,    А з усім крамом твоїм піде під воду судно. Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:    Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє.

V, 43

Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.    Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.

V, 58

«Завтра, Постуме, — кажеш не раз, — я житиму, завтра».    Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли? І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?    Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян? Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму?    Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить? Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:    Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.

V, 59

Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —    Із доброти це роблю, а не тому, що скупий: Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;    Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.

V, 76

Часто отруту пив Мітрідат, і мав з цього користь:    Як не труїли його, та отруїть не могли. Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:    Скільки не голодуй — з голоду все ж не умреш.

V, 81

Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане:    Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.

VI, 48

«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний,    Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.

VII, 3

Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,    Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.

VII, 9

Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний,    От лиш не знати, коли стане промовистим він.

VII, 16

Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки,    Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?

VII, 19

Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) —    Першим незнану колись перепливав далину, Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили,    Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали. А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша    Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.