Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн
Солон
Відлуння золотого віку
Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори
Від перекладача
«Золотий вік» римської літератури, чиє відлуння, поезія пізніших авторів, уперше звучить на сторінках цієї антології, невипадково визрів із суворого, залізного віку (про ті чотири віки людських поколінь читаємо ще в Гесіода): як розкішні описи весни у римських поетів вимальовуються на тлі «нетворчої» зими, так і поетичне слово представників золотого віку літератури (в поезії — передусім Верґілія, Горація, Овідія, елегійних поетів Ґалла, Проперція, Тібулла) виснувалось із того лихоліття, коли, серед брязкоту братовбивчої зброї, не надто промовистими були Музи. Кривава смуга міжусобиць і воєнних потрясінь завершувалась розпадом староримської Республіки і становленням Імперії — принципатом Октавіана Авґуста. Наставав золотий вік у подвійному сенсі слова: Рим дійсно ставав золотим (з переможними війнами сюди спливались, головно зі Сходу, незмірні багатства); а от римські поети, зверхньо дивлячись на «купи рудого золота» (Тібулл), плекали інше золото — золото душі, що їм світило від того прадавнього, яке, за переказом, засіяв справедливий Сатурн, покоління щасливих людей — тих, які ще не відали «клятої жаги золота» (Верґілій), не відали загалом, що таке золото, тому й жили — у золотому віці.
Чимало поетів проспівало хвалу вічному Римові: «Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — ритмами сапфічної строфи звертається Горацій у своїй «Ювілейній пісні» до Сонця, що озирало тоді неосяжні простори закладеної Авґустом імперії. «Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, / Ген, де ріка Океан землю в обійми бере», — елегійним дистихом, уже через декілька віків (жив напочатку V ст. після P. X.), вторить чільному римському лірикові Рутілій Намаціан, повертаючись із Риму до своєї родинної Ґаллії. Іншим у ті часи був Рим; інші, не такі бадьорі, як у Горація, ноти вчуваються у поемі Намаціана. «Ювілейній пісні» Горація, яку перед храмом Аполлона на Палатині виконував хор хлопців і дівчат (цвіт майбутнього Риму), — пісні, що була наче поетичним символом віри у вічну велич Риму, всміхалось ранкове сонце; на поемі Намаціана — елегійні тони призахідного сонця. Римові звідусіль грозять небезпеки, та й у самій Ґаллії, куди повертається Намаціан, уже господарюють германські племена ґотів.
Римська імперія — на порозі розпаду; антична культура — у проміннях вечорового сонця, в яке задивлятиметься доба романтизму. Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». Цей же уродженець Анжу, автор трактату «Захист і прославляння французької мови», що став маніфестом «Плеяди», як і її представник П’єр Ронсар, дослухатимуться й до відлуння золотого віку римської літератури: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» (
