Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 19

[R 232]

Все перемелює час, на все він нагострює зуба,    Зрушує все із основ, довго тривать не дає: Ріки міліють; де грали моря — лежать суходоли,    Нижчають постаті гір, падають горді верхи. Що ж я усе про дрібне? Пречудове неба склепіння —    Прийде пора, і за мить — запломеніє в огні. Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара:    Світобудова уся стане нічим у свій час.

* * *

[R 418]

Де є споруда така, яку б вікова не здолала    Давність, яку б не поверг непереборний час? Хоч до зірок сягни, на гори громадячи гори,    Хоч і майстерно рівняй горді верхи пірамід. Розуму смерть не йме, захищеного звідусюди;    Пісня, тільки вона, перетриває віки.

Про помірковане життя

І

[R 407]

«Дружби царів уникай», — але того ще замало:    То — неабияка ціль, друга, однак, іще є: Дружби з тими, де блиск, де міри немає, цурайся,    І видатного всього, що на показ, уникай! І недосяжних вельмож, як і ймен у повені слави,    Й тих, де пороги стрімкі, знатністю гордих домів, — Що є снаги, уникай; вітрило згорни — і хай човен    Тихо провадить тебе попри самі береги. Доля твоя хай рівниною йде, із рівними знайся: ^[10]   Вище будівлю зведеш — важче й падати їй. З чимось великим мале не вельми легко єднати:    Тисне — надто низьке; падає — надто стрімке.

II

[R 408]

«Жий, загалом цураючись дружби», — так-ото краще,    Ніж: «Уникай одного: з володарями дружить». Доказом — доля моя: високий друг мене скривдив    І відвернувся низький. Тож і юрби уникай: Всяк із громади друзів близьких — од тріску самого,    Хоч і стояв іще дім, кинувся геть за поріг. От і цурайся лише владарів! Май же розум для себе    Жити, допоки живеш, бо ж і для себе — вмирать.

Про добро скромного життя

[R 433]

Є в мене клаптик землі й прибутку чесного крихта,    Спокою, дякувать їм, маю по вінця зате. Миром душа дорожить; чужі їй страхи і тривоги.    Лінощі, схильні до зла, не каламутять її. Інших — труди бойові, крісла хай кличуть курульні    Й солод порожніх утіх, що в багатьох на умі. Частка простолюду я (ні посад, ані почестей), так-от    Жити б і, поки життя, часом своїм володіть.

До батьківщини про себе

[R 409]

Кордубо, розжалобись, розпусти в печалі волосся.    Праху моєму сльозу, дар поминальний, пошли. Кордубо, плач над своїм співцем, далека од нього,    Кордубо, в більшім жалю ти не бувала іще, Ні коли в світі зітнулись нараз потуги ворожі, —    І прокотивсь по тобі вал нищівної війни; Як поміж двох ти напастей була, від обох загибала:    Ворогом Цезар тобі, ворогом був і Помпей. Ні коли ніч лиш одна, що останньою стала для тебе, ^[10]   Триста смертей принесла, ні коли стіни твої Із Лузитанії найманець брав і довгого списа    Вбив, розігнавши його, в брами твої вікові, — Славу, оздобу твою, прибивають нині до скелі,    Гордість давню твою, — Кордубо, розжалобись! Добре, що дальнім тебе Океаном омила природа:    Може, не так той мій біль буде діймати тебе.