Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 69
Андрій Содомора
* * *
Є декілька версій міфу про німфу Ехо, яка уособлює відлуння, що його чути у горах та лісах. За однією з них красуня Ехо, що прекрасно грала на сопілці, відкинула пристрасну любов лісового бога Пана, теж сопілкаря. Розгніваний Пан наслав на неї пастухів, затьмаривши їм розум. Вони зловили Ехо, пошматували її тіло і розкидали його по всій околиці. Але з волі Муз не загинув голос їх улюбленої вихованки: Ехо, чий голос разом із тілом прийняла Земля, відгукується, наслідуючи, як і колись, із сопілкою, голоси людей і птахів, грайливо повторює будь-які звуки…
За іншою версією, Ехо закохалася в Нарциса, але той не відповів їй взаємністю. Ехо, страждаючи, так висохла, що від неї залишився тільки її голос… Був іще міф про те, як Гера, ревнуючи свого чоловіка Зевса, розшукувала його в горах серед німф, але говірлива Ехо заважала богині. За це Гера відібрала їй мову; відтоді Ехо повторює лише закінчення почутих слів. Подібно — у т. зв. «зміїних віршах», загалом у двовіршах (елегійних дистихах), де початок гекзаметра відлунює наприкінці пентаметра, як-от: «Будить луну раз у раз, озиваючись десь у печерах, / Мукання із пасовищ, будить луну раз у раз».
Відлуння — то наче тінь голосу. Відсутність тіні — то пустеля для ока; відсутність відлуння — така ж пустеля для вуха, для душі. Людина в постійному очікуванні відлуння. Навіть у відкритому морі, коли берег далеко: «Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!» Навіть у Космосі. Бо відлуння — це мовби доторк до межі, це повернення. «Мене жахає мовчання тих неосяжних просторів» (Паскаль про Космос). Саме мовчання, яким повниться простір, де немає, куди б не податися, жодних меж… Декілька збірок перекладів Г. Кочура — під однаковою назвою: «Відлуння». У тій назві — глибокий сенс перекладу, загалом життя: відлуння єднає людей у духовному просторі…
ХСІХ. Somnus. Сон
Somnus
Сон
* * *
«О ти, хто спиш, скажи мені, що таке сон», — запитує Леонардо з вершин Високого Відродження. Запитує античну добу, запитує свою, нашу й прийдешню: «Що таке сон?..» І немає на те запитання відповіді. Бо той, хто спить, — не відповість. А прокинувшись — теж не відповість, бо знатиме не більше, аніж той, хто запитує… Хтозна чи вклалася б в одну лишень книгу й антологія снів, справжніх і надуманих, що їх описали, починаючи від Гомера, античні автори. Та скільки б не було їх, тих описів, всі вони ведуть у світ незвіданого, у той загадковий стан, коли людина бачить із заплющеними очима (інакше й не побачить) щось найдивовижніше, химерне, абсурдне — у що, одначе, втрутитись не може. Бо не вона є «режисером» тих видовищ (точніше — видив)…
Інша річ — мрія, сон наяву, мрії-сни, коли сама ж людина вибудовує свої візії, погоджуючи їх зі своїми сподіваннями. Більша частина творів найелегійнішого з-поміж античних елегіків, Тібулла, — це, власне, сни наяву. Його сучасник, Проперцій, любив описувати таки реальні сни: «Бачив я, світе мій, сон…» (II, 26). Античні (як і ми) і вірили в сни, і не вірили в них (ще у Гомера — про дві брами сну: однією вилітають правдиві сни, другою — оманні). Дивувались, як і ми дивуємось: сон — «брат смерті», але водночас, той же сон, — щось найсолодше; як же сон може поєднувати непоєднувальне: смерть — і солодкість?..
