Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 15

XI. Nix. Сніг

Nix

Pulvis aquae tenuis modico cum pondere lapsus, Sole madens, aestate fluens, in frigore siccus, Flumina facturus totas prius occupo terras.

Сніг

Порох тендітний води, легковажно падаю з неба. Мокну в теплі, розпливаюсь в жарі, на морозі — сушуся. Вибілю землю довкіл, поки ріки всі нагодую.

* * *

Сипле, сипле, сипле сніг

З неба сірої безодні…

І. Франко

«У тих краях, що на північ від землі скіфів, — пише Геродот, покликаючись на перекази, — годі щось побачити та й дістатися туди неможливо через пір’я, що там літає. А й справді, земля й повітря там переповнені пір’ям, а це заважає зорові»… Сніг («біле пір’я»), що його дарує небо нашій землі, — найчарівніше видиво, радше диво (видиво — в уяві, диво — наяву), яке може спостерігати людина; сніг — казкова метаморфоза води, що сама є дивом. Сніг у його русі з неба на землю — найтихіше з усіх дійств, які пропонує людині природа. Це — величний гимн Тиші.

Станьмо серед поля, коли сніжить, і той гимн зазвучить на всю повноту своєї тиші. Найдивніше, що слухаємо той гимн не слухом, а зором: тишу, щоб була тишею, мусить увиразнювати якийсь звук (польовий коник, цвіркун у хаті, шелест листка…). Тут — лише сніжинки у своєму русі, який не має назви: «падає» — надто важке слово (падає — дощ); «летить» — надто голосне; «сипле», «трясе» — звуконаслідувальні, сипучі; «валить» — не для тієї тихості слово… Тут — жодного звуку. Тут — лише диво… Стоїмо, затамувавши подих, — дивуємось. Потім — лише дивимось. А далі — звикаємо. Хіба що, з першим снігом, — знову подив…

Тиша — поки не втрутиться вітер, майстер усіляких звуків, рухів і форм. Тоді й слова добирати не важко: завірюха, хурделиця, хуга, віхола, заметіль, завія… Що не слово — то інший сніг, інший настрій. Та коли, зауважмо ще раз, Природа, посилаючи на землю сніг, виконує величавий гимн космічній Тиші, коли все довкіл, разом із вітром, затамовує подих, — тоді й марно добиратимемо слова: те, що поза межами звуків, що є одним лише рухом, однією лише всюдисущою білістю, — не має окреслення. Воно — в дитячій душі, яка, хоч на слова ще не багата, зате відкрита для казки, для тієї незбагненної радості, що у білій барві, як в І. Буніна: «Ах темен, темен мир, и чувствуют лишь дети, / Какая тишина и радость в белом цвете» (Який же темний світ, і чують те лиш діти, / Як тиха радість нам у білій барві світить)… А ось наша, з дитячої книжечки, загадка — про дерева, що зацвіли інеєм:

Не весною і не літом зацвітає білим цвітом і не то що де-не-де, а по всій землі цвіте. Біле-біле все — аж сяє, вже білішого й немає, не сіється, не росте, а три місяці цвіте! Як весна ж тільки прилине — воно всюди швидко гине, гине цвіт увесь без плоду, залишає тільки… воду. Відгадайте, мої діти, що воно за білі квіти?