Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 14

Дощі, падаючи і про-падаючи (проходячи крізь повітря і крізь земні пласти), все ж не пропадають — дають ріст усьому живому, як це у Лукреція: «От пропадають дощі, коли батько-етер позахмарний / Стрімко жене їх униз — у лоно землі материнське. / Вруниться сходами поле зате, зеленіють дерева / Пишним гіллям, розростаються, пишним обтяжені плодом». Недарма «земля — на зливу спрагла» (Евріпід). Франко мовби уточнює: «прагне земля плодотворної зливи…»

Затяжна злива — це сльота; в Галичині ще казали «плюта» (лат. plutor — даритель дощу). Немає нічого сумнішого, аніж ненастанний, густий дощ на селі, коли пора збирати врожай. «Було таке, що з поля жодного снопа ніхто не привіз», — переказують старі люди. Село від такої сльоти, безнадійної, непроглядної, наче чорніє, бо за вікном не просто дощить, не просто йде дощ — «ідуть дощі…» Тут або словами Горація втішатись: «Non semper imbres…» (Не вік сльоті буть…), або нашим, для всіх випадків підхожим: «Так завше не буде»…

X. Glacies. Льодяна скоринка

Glacies

Unda fui quondam, quod me cito credo futuram. Nunc rigidi caeli duris connexa catenis Nec calcata pati possum nec nuda teneri.

Льодяна скоринка

Хвилею щойно була, скоро знов нею, певна я, буду. Нині ж під небом холодним мене оковами скуто. Годі на мене ступить, годі, голу, в долонях тримати.

* * *

Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок.

М. Зеров, «Тут теплий Олексій…»

Саме про таку, хрумку під ногою, льодяну скоринку мовить загадка: ні підошви вона не терпить (розкришиться), ані долоні: розтопиться на ній, гола, — голою рукою взята. В оригіналі неперекладна гра слів: unda, хвиля, вода, і nuda, гола. Вода й у рідкому стані тікає з-під рук, і навіть скована морозом «не дається»: вислизає, розкришується або топиться. «Лід» латинською мовою (glades) — жіночого роду; звідси — натяк на цнотливу чистоту води: один із її синонімів, «lympha», є також назвою полохливої річкової німфи. Загадка натякає на оспівані в Овідія найрізноманітніші перевтілення в живому світі природи…

Велика вода й великий мороз, що багато тієї води випив (у наших загадках — «сивий віл»), — то вже не крихкий льодок, а таки крига, що стерпить не лише чийсь крок, а й важкого сарматського воза; про це, наче про щось неймовірне, згадує у своїх «Скорботних елегіях» вигнанець Овідій, перебуваючи на теренах сучасної Румунії (тоді — серед ґетів, сарматів та інших племен). Та й у Римі, мабуть, дещо гіперболізуючи, пише Горацій про скуті льодом ріки, про похилені під вагою снігу дерева. І все ж, якими б епітетами не наділяли римські поети лід, для тих теренів він переважно, як і скло, — «крихкий» (fragilis)…

Є особливо тривка пам’ять — пам’ять доторку. Доторк до льоду — доторк до дитинства… Плесо ставка, після морозної зоряної ночі, уже не плесо — дзеркало. У ньому — осяйна синява неба. Підківкою об те дзеркало (проба льоду) — не розбилось, а лиш відгукнулось на той стук різнобарвними «крильцями янгола», що проглянув з-під льоду. За якусь мить ті крильця бліднуть, барви зникають; на місці «ангелика» — лиш білувата пляма. Тоді, з розгону, — підошвами по ковзкій дзеркальній поверхні, по небесній синяві; що сильніший розгін, то далі: від берега — й до берега; між небом, що над головою, і тим, що внизу, під ногами… Навіть не ковзання — лет…