Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 13

«З виду нагадую ніч…» А Овідієві вона нагадала обличчя й обриси обтяженого дощами бога південного вітру — Нота, якого випустив на волю Громовержець, щоби потопити безбожний світ: «Нотові волю дає. На обмоклих злітає він крилах, / Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, / У бовванах — борода, сивиною спливають потоки, / Хмари сидять на чолі, струменить йому з крил і з одежі».

«Світла мені не дають ні зірки…» А от уночі, серед моря, коли вони проглядають у просвітах між хмарами, — то порятунок мореплавцеві. Загибель — коли хмара забирає з-перед очей ті провідні світила, про що Горацій: «Просить всіх богів дарувати спокій / Той, кого вночі перестріла буря, / В хмари, в чорноту смоляну вповивши / Місяць і зорі». Відлуння тієї непроглядності — в «останнього римлянина», Боеція: «Зорі у чорну / Хмару вповиті, / Світла на землю / Слати не годні…» Найуживаніший епітет хмари — «чорна»; він же — й перший епітет ночі. Темна хмара вдень — наче посланниця ночі, дарма що «ні зірки не дають їй світла, ані Кінтія — сяйва»…

IX. Pluvia. Злива

Pluvia

Ex alto venio longa delapsa ruina; De caelo cecidi medias transmissa per auras; Sed sinus excepit, qui me simul ipse recepit.

Злива

Я із далеких висот лавиною рину розлого. З неба випала я — прорвалася через повітря, В лоно те саме ввійшла, з якого і піднялася.

* * *

І раптом — ливень із туч густий…

Ф. Шіллер, «Зарука»

Справді, злива (ливень, проливень, хлющ) — то не дощик, — який починається непомітно; злива — раптова. Шепотіння дощику — і потужний звук налітного дощу, зливи, що «періщить», — то різні речі, різні настрої. Поривний М. Лукаш (це в його перекладі рядок із Шіллера), навіть коли мова про тихий, монотонний дощ, — схильний до настроїв навального, проливного дощу: «Із серця рветься плач, / Як дощ іллється з неба». У Верлена ж («Романси без слів») дощовий настрій, про що вже мовилося («Черепиця»), — в ключі А. Рембо: «Тихо дощить на місто». Саме «на місто» (sur la ville) — на черепичні крівлі, на бляшані підвіконня, на дерева… І власне тому, що дощить тихо, навіть солодко (doucement), поет відчуває безпричинну — солодку, а водночас болісну — млість, нудьгу (lanugeur), яка «пронизує серце»…

Тут, у загадці, — злива, лат. pluvia. Її епітети: темна, холодна, похмура, проливна, стрімголова, розлога, гримотлива, гулка, шумлива, дзвінка (щось протилежне до Верленової млості). Лат. «ruina» — від дієслова «ruere», ринути; дощ — падає, зливний дощ — рине (звідси «ринва»); це дієслово — останній, найвищий ступінь інтенсивної, навальної дії. Вістря загадки — в останньому рядку, в дієсловах excepit — recepit: одна й ця ж сама затока (лат. «sinus» означає також «лоно») і добула, тобто вивела на світ Божий дощову воду — і прийняла її. В перекладі цю гру слів, отже, й чіткість вислову втрачено. З цієї загадки бачимо, що античні знали про колове обертання води у природі.