Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 12

Дим при безвітрі вертикальною цівкою тягнеться до неба — не дотягається, бо хоч немає вітру, але є — по-вітря. Воно й не дає димові піднятись туди, де, за уявленням античних, простирається небесний етер — щось незмірно легше, світліше, аніж земна атмосфера. Там, у тій прозорості, де не буває ні мли, ані диму, — оселі богів. Небожителі не відають, що таке сльоза: у них немає причин для болю; вони — блаженні, безсмертні. Людині ж саме дим дарує хвилини тихого, людського, щастя, про яке — Вергілій у своїй першій еклозі: «А вдалині оно, глянь, над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні». І сама ж людина відібрала у себе те щастя: нинішній обрій, без тих димків над хатами, — пустельний…

А й справді, що перше: дим чи вогонь?.. Спочатку бачимо димок, тоді — вогонь. Але ж і диму, знаємо, без вогню не буває… Згадуємо Горацієві слова про Гомера, який «не з полум’я — дим, а з диму — яскраве полум’я добував». Первісна людина, тручи дерево об дерево, спочатку бачила дим, тоді — полум’я. Вдаряючи кремінь об кремінь, спочатку помічала іскру, а потім, коли та іскра торкнулася сухої трави, — бачила оком, ловила нюхом од вогню народжений дим. Одне слово — загадка, як, скажімо, у «Галицьких приповідках і загадках», що їх зібрав Григорій Ількевич: «Нім ся отець уродить, вже син по світу ходить». Добре поміркувати над нею коло вогнища, дивлячись, як поривні язики полум’я стають іскрами, вони ж, гаснучи на льоту, — крихітними частками, димом, що ступає на свою одвічну стежку до неба — й не дотягається до нього…

VIII. Nebula. Хмара

Nebula

Nox ego sum facie, sed non sum nigra colore, Inque die media tenebras tamen affero mecum; Nec mihi dant stellae lucem, nec Cynthia lumen.

Хмара

З виду — нагадую ніч, а барвою ніби й не чорна. Все ж серед білого дня тягну я смерк за собою. Світла мені не дають ні зірки, ані Кінтія — сяйва.

* * *

Хмари — то такі мішки, але не тверді, тільки, як дриглі, а в них повно очок.

Доки крізь ті очка йде вода, то добре, але як хмара прорветься, або як її розіб'є громом, то тоді така злива йде, що геть села топить.

В. Гнатюк

Обрій без диму, що в’ється понад крівлю, — як небо без хмаринки: у синє забарвлена пустеля. Вітер і на тростині вчить грати, й малювати заохочує, радше — домальовувати, фантазувати: «…на чисте полотнище неба / Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / Сунуть за обрій, широкі до ніг собі стелячи тіні, / То наче хиляться гори могутні, й одламані брили / Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; / Далі — вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, / Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, / Щораз нових вони форм набувають та обрисів різних». Тут, як і вві сні: кожен бачить те, що налаштований бачити (наведені візії — із Лукреція). І справді, що лишень не вимальовується на небесному полотнищі? То пір’їна, а то — таки перина: так і кортить пірнути у неї, подрімати у спекотний полудень — у сієсту… Та й «Місячну сонату» — її пов’язують з місяцем, — годі собі уявити без хмарин, яким місячна повня (тут — Кінтія, тобто Діана, богиня місяця) додає сріблястого звучання.