Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 10

Щоб увільнити інших, закованих, треба бути з ними, рвати ті кайдани зсередини, єдиними зусиллями («…а далі тисячі таких самих, як я»). Недарма ж «обов'язок» (те, що в'яже людину) — таке важливе для І. Франка слово, ключове — для розуміння його «Каменярів», загалом усієї творчості. З тюрми Франко поривався на волю, насправді ж — до тих самих ланцюгів, до того самого обов'язку…

Сумна доля й ланцюга (на цьому незвичному погляді й загадка побудована): ув'язнюючи й звільняючи інших, сам він — вічний в'язень. Його обтяжує низка похмурих епітетів: він — важкий, твердий, жорсткий, могутній, вузлуватий, тісний, мідний, залізний, жорстокий, брязкітливий, рабський, ганебний… Але він і рятівним буває, — коли на потужній своїй прив’язі тримає судно, що стало на якір. Що ж бо, окрім ланцюга, могло б те судно утримати від загибелі, до якої женуть його підстьобувані вітром гривасті хвилі?.. Ось тоді й уся надія на гримучий брязкіт важкого ланцюга, на міць кожної його ланки, на якір, що стрімголов падає на дно, — щоби вбитись у нього, напружити ланцюг струною, яка не рветься, яка й не звучить, бо увесь її обов'язок — утримувати, в'язати, не пускати на волю ні когось, ані — себе.

Рятівним є і живий ланцюг — сув’язь рук і єдність сердець. Таким же ланцюгом, сув'яззю, шикуються у зв'язний ряд і рукописні літери. Думку, яка снується, в’яже рука. Давня в’язь (орнаментальне письмо) — зразок плеканої античністю єдності корисного з приємним. Низка друкованих літер — наче ланцюгова сув’язь, чиї ланки, врешті, відділились одна від одної. Увільнившись, ланцюг утратив себе, свою природу, свій обов’язок — в'язати…

VI. Tegula. Черепиця

Tegula

Terra mihi corpus, vires mihi praestitit ignis; De terra nascor, sedes est semper in alto; Et me perfundit, qui me cito deserit, umor.

Черепиця

Тіло моє — земля, а сили — вогонь постачає. Родом я — із низів, а посаду найвищу займаю. Лиш обіллє мене зверху вода — і вмить утікає.

* * *

Над дахом дому — неба дах…

Поль Верлен

Що для людини череп, те для дому — черепиця. Людина не постійно перебуває просто неба; черепиця — постійно. І то не просто неба, а в небі. Воно дихає на неї: то спекотно, то морозно; то дощами зливає, то привалює снігами, а то — мрякою огортає. У краях, які не знають снігів, де й дощів обмаль, покрівлі пласкі — на зразок терас. Срібна ваза з мікенської доби представляє сцену здобуття міста: усі крівлі тут — пласкі, мов оглядові майданчики на сучасних висотних будинках. Що мінливіше, багатше на дощові й снігові опади небо, то стрімкіші крівлі домів: дощова вода миттю збігає укладеною на зразок риб'ячої луски черепицею, сніги — зсуваються, мов із гірських вершин…