Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 99

«Друже Тур…»

«Чупринка, — поправив партизана Шухевич. — Звідки знаєш моє колишнє псевдо?»

«Від Лопатинського», — відказав Остап так само, як на першій зустрічі.

І розпогодилося обличчя командира: він упізнав у четареві того обшмуляного парубка, що увірвався колись до будинку «Просвіти». Легко, гейби аж поблажливо, поклав руку на Остапове плече, та враз та рука обважніла, наче притиснула постать партизана до землі, генерал рвучко пригорнув до себе Остапа і сказав:

«Будеш завше зі мною, вірю тобі… Тож готуйся: після конференції вирушаємо похідною групою на Львівщину».

…А це хіба що зможемо собі уявити, брате.

Високі, мов дві зелені піраміди, вершини Бескидів на Самбірщині збіглися впритул, роз'єднавшись тільки вузькою щілиною, і аж у синій неозорості, під небесами, розтулилися, немов груди матері-землі, і з тієї тіснини дном жолоба, зламавши гранітний панцир, прорвалася білою дугою живильна течія; річка Сприня поквапилася вниз, звиваючись кривобродами, внизу вона розсунула вбоки нижчі пагорби, закрутилася колом на круглій галявині, ніби заблудилася, й, не знаючи, куди пливти далі, утворила петлю. На тому острові стали сотні озброєного люду: над головами лопотять знамена, з уст велелюду раз у раз вириваються оклики «слава Україні, смерть зайдам, героям слава!» — то з ініціативи ОУН — УПА відбувається тут перший великий збір Української Головної Визвольної Ради — верховного органу повсталого народу, уряду без держави, який покликаний керувати військовими діями трьохсоттисячної УПА, про яку колись скаже президент Франції генерал де Голль: «О, якби мені така армія, то не топтав би німецький чобіт французьку землю!»

Середина липня 1944 року. Спекотні дні. Більшовицька орда до Львова ще не дійшла, але й фашистської там уже немає; на галявину над Спринею впала крапля свободи, вона така мала під оком Космосу, що її майже не видно, а все ж є, і знає генерал-хорунжий Роман Шухевич, що та краплина колись розпливеться великим морем у центрі Європи. Він стоїть незрушно під штандартом на Довбушевому камені, водить зором по людях і не знаходить серед них Андрія Мельника, який не погодився увійти до керівного органу УГВР: філософія Вассіяна перемогла в його свідомості філософію Донцова; немає тут і Романа Дашкевича — він залишив у Львові свою дружину Олену Степанівну й сам подався на Захід; затихни, не крайся, моє серце, там теж потрібні будуть наші люди… А все ж збудувати незалежну Україну можна тільки тут, на просторах від Сяну до Дону, на обмитій бурхливою Спринею латочці.

Генерал-хорунжий промовляє, а в голові блукають згадки — то про львівську Політехніку, в якій навчався, то про бій біля Хуста на Червоному Полі, про Березу Картузьку, про вимарш зі Львова з Дружиною Українських Націоналістів на Волинь і про остаточний розрив з німецьким вермахтом, а ще пече-болить пам'ять про брата, що загинув від більшовицької кулі в тюрмі на Лонського, та найбільше напливає згадок про гуцульську кімнату в рідному будинку на Собіщині й про бабусю Терміну Шухевичеву: приймає вона знакомитого гостя Євгена Коновальця, й питає Полковник хлопчика Романа: «А не злякаєшся?» І гордим мусить бути Тарас Чупринка: з того, що не злякався, добровільно прийняв повеління долі й заклав у заставу за Україну власну голову…