Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 100

А як би відбувся нинішній Великий Збір, коли б на моєму місці стояв полковник Коновалець? Мабуть, так само, тільки перед цим морем воїнів, на Довбушевому камені, поруч з Полковником стояв би Андрій Мельник, і не ділила б нашу націю глибока розколина, що розполовинила тіло України.

Шумить, гуде на острові, омитому Спринею, підпільне військо, й німує воно, коли говорить генерал; військо готове під його керівництвом іти на смерть за Україну, і стискається серце в грудях генерала, аж кров бризкає з нього, бо знає він, що жодного воїна з тих, які стоять тепер на острові, не буде в незалежній Україні, і його, генерала, теж не буде, та непорушно вірить він, що без нинішніх партизанів не зможе постати майбутня Україна.

Мліють гори під сонцем, мліють воїни на спеці, мліє серце у командира УПА, й з того болю зроджуються слова, сповнені трагічного оптимізму, генерал їх карбує й віддає воїнам як єдину нагороду за ратні труди й молоді життя:

«Ми станемо гумусом української землі, й виросте на ній нова генерація, яка довершить справу, нами розпочату!»

Розділ вісімнадцятий

Камені з божої пращі

«Скільки їх було, того Божого каміння, а чи всі долетіли до цілі, може, впали в пустелі й безслідно зарилися в пісок або в гірських недеях розбилися на друзки об мертві скелі?.. Ба ні, всі долетіли до мети, брате мій, хоч і не раз у хвилини зневіри здавалося нам, що марно вихоплювалися вони із пращних гніздовий. Неправда це, жоден постріл не був марним, навіть якщо не потрапляв у ворога, бо засвідчував нашу непокору, жагу боротьби і стремління до перемоги».

Так сказав Михайло.

Бо ж чи марна була жертва Олега Ольжича? А ні, його мученицька смерть у німецькому концтаборі стократно повторила подвиг римського плебея Муція Сцеволи, який на очах в етруського царя Порсени спалив над свічкою праву руку, виявляючи свою незламність: Олега Ольжича живцем спекли гестапівські кати, не видобувши з нього жодного слова.

Двома роками раніше Ольжич переконував свою подругу Олену Телігу, яка редагувала в Києві націоналістичний тижневик «Литаври», щоб покинула роботу й десь заховалася, бо ж стежать, нюшкують за нею гестапівці, та відказала вона категорично: «Вдруге з Києва нікуди не поїду». Залишила на стіні тюремної камери безсмертний запис: «Тут була і звідси йде на смерть Олена Теліга», пішла разом зі своїм мужем у зловісне урочище на околиці столиці й зосталася там навіки серед сотень тисяч жертв… Та навіть якби лише вони обоє з лицарем Михайлом, який добровільно пішов на смерть із дружиною, щоб їй не так страшно було вмирати, якби їх тільки двоє лежало в Бабиному Яру, то й тоді не заросла б споришем стежка до їхньої могили…