Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 98

Тієї зими 1944 року гестапівці були озлоблені поразкою німецьких військ: «УПА — нам ніж у спину, ніж у спину!» — волав на трибуні біля Коломийського театру генерал Франк, а я, жовтодзьобий гімназист, слухав його і зловтішався. Ошалілі від страху ґестапівці, адже совєтські війська вже займали Покуття, хапали на вулицях заложників, розстрілювали їх на єврейських цвинтарях і перестали наклеювати на телеграфних стовпах червоні цидули зі списками страчених; агонія окупантів була незмірно жорстокою; упівці припинили протинімецькі акції, чей за одного вбитого німця карателі знищували не менше тридцяти парубків, дівчат і навіть дітей…

Генерал-хорунжий Чупринка-Шухевич перестав навідуватися до своєї родини; пані Наталя з донею Марійкою і сином Юрчиком переходили з квартири на квартиру; ґестапівці нюшкували за сім'єю командира УПА, вривалися в помешкання й забирали кого попало — так потрапив до їхніх рук Олег Ольжич, який переховувався на вулиці Личаківській, його інтернували в концтаборі Заксенґаузен і там замордували; генерал Шухевич мав кількох охоронців, які разом з ним перебували у схроні під підлогою церковної плебанії у Грімному, й найсміливіший серед них був Остап Безрідний; командир вряди-годи посилав його на вивідини, й Остап за тієї нагоди добирався ночами до Ходорова, тоді я й бачив тата, однак його обличчя не запам'ятав, а мати потім розповідала…

Наприкінці листопада 1943 року обстріляна в сутичках з німецькими каральними загонами чота Остапа Безрідного підійшла до Дубна в урочище Поневірка над Іквою, де відбувалася конференція партизанського об'єднання, яке, на відміну від розпущеної після арешту Тараса Бульби-Боровця Української Народної Революційної Армії, стало називатися Українською Повстанською Армією; чоту Остапа, що прославилася у відчайдушних боях з німцями на Рівненщині, покликав до себе новий партизанський командир Тарас Чупринка.

Уже й призабулося, адже два роки минуло відтоді, як Остап Безрідний увірвався в приміщення львівської «Просвіти», де щойно відбулося проголошення самостійної України іменем Степана Бандери, й зустрівся з Туром, який колись висилав із Кракова на злуку з тужанівськими партизанами Крайового провідника Тимчія-Лопатинського, й не діждався Остап Турових посланців — загинули вони в Устиянові над Сяном… Стояв Остап у залі перед Туром — суворим і водночас привітним старшиною й приймав його наказ вивести партизанську сотню в Княгиничі, що біля Рогатина. Довго вів він свій загін, доганяючи Тура на Волині, — так довго, що вже й забув про нього, іншого-бо мав командира і йому всеціло підпорядковувався, а яким буде цей, до якого йде в урочище Поневірка над Іквою, — не думав: звиклий до військової дисципліни, Остап знав, що виконає будь-який наказ нового командира, а коли доведеться, то й загине за нього або разом з ним — так велить партизанський закон.

Остап зупиняє чоту на галявині, з намету, що над самою рікою, виходить високий, у мундирі з голочки старшина, його кучерявий чуб не вміщається під мазепинкою, командир чекає рапорту. Бравий партизан такого ж зросту, як і Чупринка, такий самий русявий, прикладає долоню до дашка кашкета, й затремтіла враз його рука, та не опустилася; Остап доповідає генералові, що прибув у його розпорядження, й тільки після рапорту ледь чутно вимовляє: