Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 101

І натягнулися сирові ремені найпотужнішої пращі у Львові, її скрип зазвучав на все місто, на весь край; те рипіння пращних попруг не давало спокою чужинцям, які топтали нашу землю, вони метушилися, нюшкували, шукали, а скрип оманливою луною відбивався то від урочища Рай біля Бережан, то від села Княгиничі на Рогатинщині, чи від села Грімкого на Городоччині, та ніде не виявилося того нап'ятого лука, що, звільняючись від крайнього напруження, викидав град болідів у ординську юрбу, й зачаїлася нарешті праща в самій серцевині окупантського гнізда — в передмісті Львова Білогорщі…

Про трагедію в Білогорщі розповів Марії Безрідній товариш Остапа, вцілілий охоронець генерала Шухевича — колишній референт безпеки Крайової екзекутиви Василь Орлик, який 1956 року вийшов із криївки й замешкав у Роздолі під прізвищем Марущак.

Тарас Чупринка був невловимий, хоч і ні від кого не ховався. Окупанти кинули проти УПА півмільйонну армію з літаками, танками, артилерією, а Командир легально квартирував у мансарді будинку вчительки Ганни Конюшик у Білогорщі. Веранда виходила на людну вулицю, аж нависала над тротуаром; торговий аґент із Польщі Ярослав Польовий, який квартирував у своєї родички Нюсі, переселенки з Перемишля, вранці полюбляв переглядати газети на балконі, в надвечірній час проходжувався вулицею в сірому плащі й ширококрисому капелюсі, заходив до крамниць, чемно вітався з людьми, а часом зникав з Білогорщі, й пані Нюся пояснювала сусідам, що в її родича хворі легені, тож він їздить на курорт до Одеси. — «А де працює?» — «Та в тій же Польщі, тут налагоджує зв'язки з торговельними компаніями, та чи я на тому знаюся?»

НКВД роками розшукувало по всьому краю генерал-хорунжого Романа Шухевича: скільки бункерів викрили, скільки лісів прочесали, а на слід Командира УПА натрапити не могли; озброєні патрулі минали чепурний будиночок у Білогорщі, на балконі якого лежав у шезлонзі молодий добродій і читав газети…

Перед Великим Збором УГВР над Спринею Роман Шухевич востаннє відвідав Краків, щоб зустрітися з полковником Андрієм Мельником — мав ще надію об'єднати обидва розлами ОУН.

Вигляд Мельника гірко вразив Шухевича: вишколений воїн, з виду якого завжди світилася яскрава чоловіча врода й затаєна у вольовій стриманості енергія, поник, аж гейби передчасно постарів, глибокі зморшки взялися його щік, а в очах затінилася сіра осамотненість. Втома полковника різко контрастувала з невтримною енергією генерала, й зрозумів Шухевич, що їх обидвох різко розділив часовий прочерк, розмежувавши на обаполи колись єдине бойове покоління: воїнів, які виросли на єдиному ґрунті, навіки відчужили різні суспільні сили, різний світогляд, темперамент та ментальність. І переконався Шухевич, що марною була його виправа до Кракова: полковник Мельник ніколи вже не піде пліч-о-пліч з молодшим поколінням — не через ворожість чи образи, а тому, що його крок не вкладався в ритм нового маршу.