Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 96

Поручник Шухевич умить збагнув, що в такій видозміні історичної матерії, у незворотній годині, яку спородив вибух пекельної машини у Роттердамі, доля кличе його на передній край, саме його — вимуштруваного в польській армії військовика, мужнього виконавця атентату на львівського шкільного куратора Станіслава Собінського, вигартуваного тортурами в Березі Картузькій і Бригідках в'язня, звинуваченого в участі в замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького і засудженого разом з організаторами атентату Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком. Саме йому велить історія взяти до рук привідні паси управління народною армією без держави.

І вирішив Шухевич перейти чесько-польський кордон і добратися до Львова. Доповів про свій намір шефові штабу Карпатської Січі Михайлові Колодзінському, однак затримав шеф поручника.

«Ти ще тут потрібен. Без битви на маленькому Закарпатті неможлива перемога в Галичині й Великій Україні. Тут має пролитися перша кров за відновлення незалежності…» «І перша поразка?» — перепитав Шухевич. «Без поразок ще ніхто не здобував перемог», — відказав Колодзінський.

І вернувся поручник Роман Шухевич до Хуста.

Не перша й не остання кров борців за волю України пролилася на Червоному Полі біля столиці Карпатської України в березні 1939 року. Поранений у бою з мадярами Роман Шухевич буквально переповз через румунський кордон: після видужання добрався до Австрії, потім до Кракова і там вступив до гілки ОУН, очолюваної Степаном Бандерою, увійшов до Революційного Проводу як Крайовий провідник ОУН на Закерзонні.

1941 року Шухевич створює у Кракові Дружину Українських Націоналістів імені Євгена Коновальця; в ніч з 22 на 23 червня переходить зі своїм загоном через Сян і вступає до Львова на сім годин раніше за німців; ЗО червня Шухевич-Тур бере участь у проголошенні самостійної України у львівському будинку «Просвіта».

Тут його знаходить Остап Безрідний.

…Після короткої розмови з Шухевичем-Туром у будинку львівської «Просвіти» Остап притьмом вернувся до Тужанівського лісу, де сховалися бункери його боївки; він вивів бійців у Рудківці: там ще муштрувалися необмундировані сільські січовики, й над їхніми головами маяли синьо-жовті прапори; по містах німці вже позривали з ратуш і шпилів Народних домів знамена й герби щойно проголошеної Української Держави; новітніх окупантів по селах ще не було чутно, та стало відомо, що Прем'єра Ярослава Стецька й самого Степана Бандеру, який перебував у Кракові, заарештовано; рудківські січовики виспівували «Нумо, браття, до зброї!», а тієї зброї не було де взяти — й сільські хлопці незмірно зраділи, побачивши зголоджених обірванців, які вийшли з Тужанівського лісу з карабінами й навіть кулеметами, реквізованими в польських жовнірів, котрі два роки тому, розгромлені німцями, втікали до Румунії; селяни порозбирали партизанів по хатах, одягли, нагодували, й за кілька днів вирушив із Рудківців у рогатинському напрямку подвоєний партизанський загін.