Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 198
Роман Іваничук
Тоді випростався Юрко, звів руку, наче хотів заперечити, та вона зів'яло опустилася.
«Нічого ти не знаєш, хлопче», — вимовив глухо.
Оленка стояла посеред світлиці, сторожко поглядаючи на рідних і Данила, підійшла до Йосипа й відняла з його рук бартку.
«Звідки цей келеп взявся у нас, тату? — спитала. — Це ж зброя Миколи Драгирука-Шумея, хіба не правда? Чому вона опинилася у ваших руках?»
«Покійний ватаг Штефан Мочерняк передав його мені від хорунжого Петра Шумея… Але ти тієї історії не знаєш, дитино…»
«Трохи знаю, тату… Тільки не можу зрозуміти, чому саме вам передав Петро бартку, яку успадкував від останнього ватажка опришків його син Онуфрій — Петрів неньо…»
«Ти, бачу, відаєш дещо, донько, хоч я тобі ніколи не розповідав… Не зосталося на той час у Колочаві нікого з Драгируків-Шумеїв. А Онуфрій мав брата…»
«Сафата?! То хто ж він нам?»
Юрко переглянувся з Палатною, питаючи в неї дозволу провадити розмову далі, жінка згідливо кивнула головою.
«Це таїна нашої родини, Оленко… — зітхнув Юрко й важко опустився на лавицю. — Ми її своїм дітям не розкривали. Тяжка то таємниця… Але, видно, настала пора, щоб, як пише Біблія, тайне стало явним… Сафат був вашим прадідом — твоїм і Йосиповим… Палагно, подай нам щось до столу… Що ж, сідайте всі, родино близька й далека, — і слухайте…»
…Ілько Шумей лежав горілиць на подвір'ї корчми, кров уже запеклася на кептарі. Пилипко колінкував біля неньового тіла й лементував: «Що ви зробили з ним, злодії?!»; Сафат і Панас летіли вниз із Думської гори, припавши головами до кінських грив, і ловив їх, доганяв дитячий лемент… Сафат вихопився поперед Панаса, наче втікав безпам'ятно від поганого прозвиська, яке чіплялося до нього, щоб відбитись каїновою печаттю на його душі, бо аж тепер збагнув хлопчисько, що пролив родову кров, і за це йому ні від кого не буде прощення; в думці заспокоював себе, що вчинив праведну помсту за батька — скарав зрадника, і колись хтось таки віддасть йому честь… Та коли вони спинились за річковою заплавою, де чекали на них опришки, спитав ватажок Курило Бешега в Панаса:
«Ти його вбив?»
«Ні, капітане, не міг я… А що коли не винен єсть? Але Сафат поквапився…»
«То ж його рідна кров — не мав він права чинити цього! — Курило смикнув коня за поводи, наїхав на Сафата, аж зіткнулися кінські морди. — Чи ж я велів тобі чинити суд над рідним стриєм? Я ж послав вас його допитати, а коли винен, то скарати міг хіба Панас…»
«А ні, то моє право, капітане — помститися за смерть неня!» — скрикнув Сафат крізь сльози.
«Не було ще такого серед опришків, щоб сини батьків убивали, — гидливо промовив ватажок. — Іди геть від нас — достеменний злодій єси!» — сказав люто й навіки припечатав до чола вбивці тавро, вимовлене щойно нетямущим Пилипком.
Звучно галайкнув Бешега, аж луна відбилася від Маґури, рвонули коні з копит, понеслися горі Черемошем, й зникли назавше останні опришки в бескеттях, залишивши після себе по горах і долах добру й лиху славу в піснях та легендах, а над річковою заплавою — знеславленого молодого легіня Сафата, який дав початок родові Злодіїв.
