Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 200
Роман Іваничук
Випили по келишку, й Оленка з Данилом почали збиратися в Явірник — до Федори. Оленка піднесла догори руку з барткою й попросила Йосипа:
«Дозволь мені взяти з собою цю зброю — тепер її місце в музеї».
«Опришківську бартку — до музею? — скрикнув Йосип. — Та вже ліпше чабанові — за ґерлиґу або жебракові замість костура, хоч якась буде користь… Ні, сестрице, залишиться вона навіки в нашому роді — то знамення Шумеїв, символ, чей перейшла вона від опришків до упівців, і не було б в Україні партизанки, якби не наше збойництво… Та й ніхто нічого не знає: може, ще колись і знадобиться комусь цей топірець — час на часі не стоїть…»
Надворі вже вечоріло, коли вийшли на дорогу. Й сказав Данило до Оленки:
«Тепер можемо укладати нашу родову діаграму, щоб подати пані Климентині на конференцію…»
«А чи варто? — відказала Оленка. — Як мовив колись Йозеф Швейк: „Будьмо чехами, але не афішуймося…“ Та й чи повірять нам люди: все це схоже на гарну казку… Але знаєш що: я зроблю з нашої історії повість, опублікую, і нехай потім хто як хоче думає — легенда то чи суща правда».
Данило зупинився, взяв Оленчине личко в долоні.
«А це, що ми тут разом з тобою, правда чи сон?»
«Сон — то теж життя, мій любий. І хай він нам сниться якнайдовше».
Далі йшли мовчки, тримаючись за руки, й говорило за них тепло долонь, і кожен їхній крок відлунював словом, яке могло вимовитися тільки в цей вечір, і думками закоханих слався шум Черемоша, такий прочутний і виразний у кожному сплеску — як людська мова.
Й забриніли в Оленчиній пам'яті її власні слова, спороджені маренням, коли читала рукопис ієрея Ступницького: «Він мій, мій, я згодна стати його жоною!» Зазвучали вони тепер, немов шлюбна присяга на рушнику в храмі, й відважно йшла Оленка крізь вечірню темінь до заповітного ложа, яким могла послужити нині хіба що тепла земля, й дівчина мовчки просила хлопця: «Зупинися, ось тут зупинися й візьми мене…»
Та Данило не чув благальної Оленчиної мови — її затоплювала, немов повенева вода, мелодія пісні, якою наситився гірський простір з краю в край — відколи уздрів на Рокиті струнку постать незнайомої дівчини: «Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить, і дівчина спить, тільки я не сплю, бо весна…»
А крізь тремт тієї дивної мелодії проникала, мов дим крізь шелюги, підслухана в полонинській колибі розмова: «Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки, й горить трава…» — й Данило все палкіше пригортав до себе Оленку, не перестаючи йти.
І вже проникли крізь темряву контури ґражди під Думською горою, а вікна не світилися — спала Федора. На подвір’ї пахло свіжим сіном; хто косить мамі? — подумав Данило, — а хто — сама косить, бо діти розлетілися; до оборога була приставлена драбина — чи там хтось і нині спить?.. Ніхто не спить, сину, я вже своє там відіспала, а ви ідіть, настала ваша пора, то Божий допуст, діти, ідіть, не бійтеся… — почув Данило материн дозвіл й квапно перерахував щаблі, потім подав Оленці руку, й вона слухняно поп’ялася за ним… Пірнули обоє в духмяне сіно, й шепотів данило:
