Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 196
Роман Іваничук
«Візьміть нас, пане Юро, підкиньте в Зелену!»
«Та хіба мені шкода? — відказав Юра й, лукаво позирнувши на молодят, зійшов з передка, щоб підняти буду. — Так вам буде зручніше…»
Поштар махнув Оленці рукою й покрутив педалями до Криворівні; Юра Фірман цмокнув на коней, звернув на буркутську дорогу, й бричка потарабанилася по вибоїнах.
«Що ти задумала, Оленко?» — спитав по хвилі Данило.
«Я ж злодійка, ти про це добре знаєш, то хочу тебе вкрасти… Хіба забув, що сказав ватагові на полонині: „Ми наречені, вуйку Дмитре“. Невже нині хочеш відмовитися від цих слів?»
«Чи ти при своєму розумі? Я — відмовитись? Таж я всі ці дні тільки й думав про тебе… Оленко, — прошепотів, — я кохаю тебе, так кохаю…»
«Ну як, як?»
Він затулив їй уста поцілунком, Юра голосніше, ніж звикле, вйокнув на коней, Данило спитав упалим голосом:
«А ти?»
Оленка нахилилася до його вуха й тихо промовила:
«Ти чув таку коломийку — мусив чути, бо ж фольклорист: „За ту нічку невидненьку душу свою згублю: відколись м'я поцілював, відтоді тя люблю…“»
«О, та ніч!.. А потім була в мене ще одна — в тому самому гуртожитку й на тому самому місці. Без тебе… Та що я говорю, — спохопився хлопець. — 3 тобою, весь час з тобою!»
«А як ти до мене зараз ставишся, Даниле? Адже напевно прийшов уже до тями й згадав про родову між нами межу…»
Він знову припав до її уст — вологих, рухливих, солодких — як і тоді вночі на полонині, й не міг від них відірватися. А Оленка дозволяла, кохала, вимагала… Й не відчували вони ні вибоїн, ані плину часу.
«Я вкраду тебе нині на цілу нічку…» — шепотіла дівчина, вдихаючи в себе такий знайомий запах пахучого тютюну.
«Направду?»
«Бігме Боже!»
«А що потім?»
«Потім?.. Або розійдемося, або ж — навіки».
«Тпру-у-у! — спинив коней Юра. — Гей, молодята, чи ви там поснули, що вас не чутно? Вже Зелена!»
І промовив сам до себе, коли Данило з Оленкою розлякувались і зійшли з брички:
«Дай їм, Боже, щастя!»
Розділ двадцятий
За бричкою закурилося, й стихло вже Юрине вйокання, а Данило з Оленкою стояли в нерішучості — куди податися: перед ними клекотів повноводий Черемош, обминав заховане праворуч у видолині село Зелену й люто вдарявся в прямовисну скалу, якою закінчувався схил Сивулі із самотнім обійстям, що сповзало з вершини над провалля й зазирало очницями вікон у моторошну глибину, а ліворуч, горі рікою, крізь спекотне мрево прозирала з Явірника Думська гора, в підніжжі якої бовваніла чорноґонтова ґражда.
Стояли між цими горбами мовчки й мусили, зрештою, податися в один або другий бік, бо інших доріг для них не було: попереду кипів Черемош, а позаду, у славі неба, височіла темно-синя піраміда Маґури, за якою десь там, у безкінечності, стугоніло дике безлюддя.
Й довго не могли вирішити. Як ці верхи, що не сходились ніколи, так і люди, які жили в їхніх підніжжях, з правіку не спускалися на дно сідловини для доброї розмови, гулянь і співів, для хороводів на зеленого Івана Купала, ані для колядок у тріскучі різдвяні морози — лише для бійок, злослів'я і прокльонів, а що ніхто не знав і знати не хотів причин незгоди, брала верх сліпа пізьма, і, напевно, мусило колись так статися, що двійко людей з ворожих родів, примирених любов'ю, зійдуться врешті на межі, ніби в колисці, яка їх вигойдала, і уздрять у сповиточку предковічну істину.
