Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 199

«Я запам'ятав діда, — вів далі розповідь Юрко і, згірчений тяжкою згадкою, не підводив очей на рідних. — Ніхто інакше не називав його — лише Злодієм, і донині ми не позбулися тієї ганьби. Таке-то, діти мої… Був дід Сафат понурий, з людьми майже ніколи не розмовляв, і я не чув від нього ні разу ласкавого слова. Лишень як на храмовий празник старий напивався, то гатив себе при людях кулаком у груди й волав люто: „Я вбив зрадника, я — месник!“ Але й ту втіху було згодом відібрано в нього… Якось на другої Богородиці, коли в нас храм, підійшов після відправи до діда Сафата косоокий теребізький отаман Мурґа, він зі злістю придивлявся до старого, гнилозубо шкірячись, коли той вигукував оправдальні слова, і врешті прошипів гадючно: „Дарма ти гоноруєшся, Злодію: то не Ілько навів смоляків у Довбушеву печеру, а я, я, і за це отримав від офіцера аж десять золотих гульденів!“

І відтоді ніхто вже не почув й слова від діда Сафата. Зникав він з дому, й тижнями його не бачили в селі — блукав десь звіриними стежками, певне, шукав путівця до Довбушевої печери, щоб залишитись там назавше. А потім і зовсім пропав… Згодом знайшли його пастухи, та не в печері: лежав він під Маґурою з простреленими грудьми, а біля нього на траві валявся той самий пістоль, яким він вкоротив життя невинному стриєві Ількові…»

Запала глуха мовчанка — надовго запала, начебто в ній мала відстоятися каламуть, яка стільки непроглядних років забруднювала життя людям єдиного роду, й осідав намул незгод на дно проминутого часу.

Обізвалася нарешті Оленка, й образа за відвічну кривду зазвучала в її голосі:

«Не був Сафат злодієм, не був! Так, як він, живуть і вмирають люди честі, навіть якщо несвідомо й зло чинили… Був дід такою самою жертвою свого часу, як і його стрий Ілько — ні за ким немає вини в нашому роді! Тільки руснаки з Теребіжа — справжні злодії, то драбня, а не люди…»

Ніхто не відповів на її слова, й додала Оленка гейби легковажно — певне, для того, щоб розрунтати і своє скривдження, і гнітючу мовчанку:

«Слухай, Даниле, ми з тобою кревняки, як нам тепер бути?»

На це відказав неньо Юрко, й прозвучали його слова, ніби благословення дітям:

«Які там кревняки — десятий кіл у плоті!.. Але скажіть мені, діти мої, ви поважно зважились?»

«Так, пане господарю, — здобувся на слово Данило. — Ми покохали одне одного».

«І що — розпишетесь у ЗАГСІ, й на тому фертик?»

«Ой, тату, мамо, та що ви! — Оленка підійшла до старих і пригорнула їх до себе. — Справжнє гуцульське весілля справимо на два села — в мами Федори і в нас. З боярами, з викупом молодої… Аби всі знали в наших горах, що мир прийшов у давній, ще з часів Цецори, рід Шумеїв. І коней наймемо в Жаб'ї — вороних гуцуликів, ми вже на них прикинули оком… Але що це я теленю, мамо, — враз спохмурніла Оленка, — звідки в нас найдуться такі гроші?..»

«Не твоя то гризота, Оленко, — відказала Палагна. — Хто має доньку, той мусить мати повну скриню, ще й набитий пулярес».