Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 197

Посідали на білобокий валун, обмитий повенями та вітрами, й, долаючи холодний струмінь відчуження, що вряди-годи проникав між ними, немов зимний протяг з-над води в спекотну годину, розповідали одне одному про те, що дізналися за місяць розлуки, коли кожне шукало самого себе і своєї правди в пітьмі минулого, а знаходили, крім своєї, й чужу, і обоє втямковували, що та чужість зринає не конче з родової колиски, а й зі сторонніх гонів, — і коли, здавалось, усе вже було розкрито й досліджено, залишалась ще таємницею загадка ганебного прозвища Оленчиного роду, й упевнилась дівчина аж тепер, що та розгадка захована там, у її домівці під Сивулею, і їм потрібно спершу туди зайти — переступити поріг відвічного роздору.

На Оленку рідні чекали щодня. Знали, що вона в Жаб'ї, а ось уже місяць минає від Івана, а чомусь не приходить — щоб якась придибашка, не дай Боже, не трапилась… При святі всі троє домували: Палагна стояла на покуті під образами, склавши, мов до молитви, руки, й наслуховувала, чи не чутно кроків надворі, старий Юрко сидів на лавиці, повернувши голову до вікна, — виглядав доньку, а Йосип, спершись ліктем на ґзимс припічка, пестив долонею бартку з новим держаком: був він такий самий, як і колишній, — вибитий срібним перламутром.

Оленка увійшла першою, обняла матір, поцілувала батька в руку, діткнулася долонею до Йосипового плеча, й старі, оговтавшись від сподіваної несподіванки, побачили нарешті на порозі високого парубка, який начебто не важився вступити до хати й чекав дозволу увійти.

«Це Данило з Явірника», — промовила Оленка, кивнувши головою на двері, й аж тоді хлопець увійшов до світлиці й привітав господарів з добрим днем.

«Чи ж то ми не знаємо? — аж сіпнувся Йосип, й ритвини на його щоках струдоватіли, мов на морозі. — Та добрий день, добрий, коли з добром», — процідив крізь зуби.

«Не знаю, що таке зло, чоловіче, — спокійно відказав Данило. — Ніколи ще з ним не зустрічався та й маю надію, що і в цій хаті об нього не спіткнуся».

«А чого прийшов?» — підвів кустрату голову Юрко, й Данило вперто витримував його погляд, поки він не степлів.

«Прийшов Оленку забрати», — силувано посміхнувся Данило, вловлюючи краєм ока різкий позирк Оленчиного брата.

«Диви! — присвиснув Йосип. — І не збоявся… Та ліпше б уже викрав її, як це водилося в опришків, бо можемо й не віддати…»

«Не говори пустого, Йосипе, — втрутилася в розмову Палагна, приязно поглядаючи на гостя. — Не ті вже часи… Та й хто боронив би Оленці піти з таким леґінем? Я уже собі його вподобала…»

«Але ж ти Апостол!» — цвиркнув Йосип.

«І не соромлюся цього», — відказав Данило.

«Ще б… А ми Злодії… Чуєш — Злодії!» — Йосип ступив крок до Данила, ніби спонамірився схопити його за оборки.

Старий підвівся з лавиці, готовий розвести парубків.

«Злодії — там! — змахнув Данило рукою в бік Теребіжа, й від цих слів Йосип злагіднів на виду. — Нема злодіїв у вашому домі й ніколи не було».