Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 153

Ґазда похнюпився, хміль вивітрювався з його голови, й він не хотів у тверезості втямковувати, що на Михасеві закінчиться ім'я предковічного роду, і ця ґражда колись обезлюдніє, струхлявіє й завалиться, й не стане на світі Поляни Красноїльської, лише дике урочище без назви, а зароблені сином доляри розкотяться по чужій землі й пропадуть… Андрей налив повний пугар, вихилив до дна, крекнув й обхопив долонями голову.

Запала мовчанка, й Іван Іванович утямив, що настала вдячна мить розпочати розмову з отцем Никифором.

«Насмілюся спитати вас, превелебний отче, про одну річ — ви мали б хоч щось про те знати… У Заболотівському архіві я знайшов запис, який звідомляв про те, що ваш попередник парох Петро Ступницький, котрий свою останню парафію займав у Красноїллі і тут, здається, помер, залишив після себе рукопис — „Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким“. Чи знаєте ви щось про це?»

Священик пильно приглянувся до Шварни, ніби хотів визначити, якою мірою можна довіряти цьому архіваріусові, як його представив Лук'ян Васильович, таємницю, котра становить не тільки наукову, а й родову цінність, й на неї має виняткове право родина автора, що проживає в Заболотові. Й був отець від свого споглядання приємно вражений: Іван Іванович спокоєм, уважністю й вишуканою інтелігентністю, яка світилася з його очей, вселяв довіру.

«То довга історія, — відказав. — Коли я обійняв парохію в Красноїллі, ієрей Петро лежав прикований до постелі — його розбив параліч, проте до самої смерті мав ясну пам'ять… Одного дня прийшла до мене його донька — приїхала із Заболотова доглядати батька — й сказала, що парох запрошує мене до себе. Я не забарився відвідати отця Ступницького, якому залишалось три чисниці до смерті. Він попросив дочку, щоб подала з етажерки товсту папку, й попросив мене прочитати рукопис при ньому. Цілий день я відслебізовував дрібно списані листки й, закінчивши читати, зрозумів, що цій пам'ятці немає ціни… Хотів її забрати, однак дочка не дозволила й після смерті батька взяла рукопис з собою… Ну а якщо ви знайшли той запис, то це означає, що дочка ієрея здала пам'ятку на збереження в архів — тоді Заболотів був ще районним центром… Тієї жінки вже давно на світі немає, район розформували, Заболотів прилучився до Коломийського району, тож треба той рукопис шукати в Коломиї. Спробуйте ви, я вже застарий до подібних пошуків…»

«Але ж, всечесний отче, ви, напевне, запам'ятали, про що йшлося в пам'ятці», — закинув гачок Шварна.

«Не міг би всього докладно переказати, там багато чого було понаписувано… Та найбільше — про останнього ватажка опришків Миколу Шумея, котрого Драгируком звали — його в кінці XIX століття повісили в Коломиї. І ще про розмир між Шумеями: одні займалися розбоями, а інші покинули опришківство й стали ґаздами в Явірнику. То запідозрили опришки ватажкового брата Ілька — вітця відомого вам, пане Лук'яне, явірницького ґазди Пилипа. Автор пам'ятки припускав, що не винен був Ілько Шумей і не він показав мандаторам печеру, де переховувався Драгирук, а навели смоляків до сховку теребізькі конокради… Однак опришки вбили Ілька… Та ви про це, напевне, ліпше знаєте, бо той Пилип був якимось кревняком вашої жони».