Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 151

«То ходіть разом з нами в гості до ґазди Варцаби».

«Та я би з радістю! — втішно відказала дівчина. — Але ж не знаю, хто ви…»

Лук'ян Васильович назвав себе й Івана Івановича.

«А вас як звати?» — спитав.

«Оленкою… Та й досить цього, — поквапилася попередити наступне питання. — Оленка я… зі Львова», — підкреслила.

Варцаба сплеснув у долоні.

«Файних гостей буду мати!.. То по відправі, панство моє дорогеньке, йдіть до воза, он бачите, на дорозі стоїть пара запряжених коней. Й там почекайте, поки ми з отцем підійдемо… Тільки не втечіть — кривду велику зробили бисьте мені».

…Присілок Поляна Красноїльська — то одна лише ґражда ґазди Варцаби, що заховалася від людського ока за Замаґорою, на протилежному від села схилі, нібито господар чи його батько або ж дід аж так загордився, що не хотів мати сусідів; а може, будували ґражду в ті непевні часи, коли багацька домівка служила фортецею проти опришків, або ж, якщо опришкував сам господар, — захистком від пушкарів.

Андрей Варцаба добре правив відгодованими, з червоними китицями на капейстрах гуцульськими кониками, що повстромлювали шиї у вибивані перламутром хомути й, ніби надто ревно слугуючи господареві, намагалися проскочити крізь них, щоб швидше допасти до в'їзної брами; а брама відчинилася нарозтвір, коні круто звернули з трав'яної дороги у двір, аж старий отець Никифор схопився за лікоть ієрея Василія, а Оленка, скрикнувши, припала до Лук'янового плеча, — і влітає повіз на обгороджене високим парканом подвір'я; господиня квапно закриває за гістьми браму, бо тут так з правіку водиться: те, що діється в ґражді, не має бути ні чутне, ні видне у великому світі.

Ґазда прудко зіскакує з переднього сидіння й допомагає старому отцеві злізти з воза; Іван Іванович теж поспіхом покидає своє місце, що біля фірмана, і вже тупцює біля господаря — йому хочеться дещо в нього розпитати, поки розпочнеться гостювання, бо хто знає, в який бік повернеться балачка за столом, а ще мусить Шварна вловити мент, щоб повести з отцем розмову.

«Скажіть мені, пане господарю, — звернувся до Варцаби, коли ґаздиня вже запроваджувала гостей на галерею, а Варцаба вішав коням на шиї опалки з вівсом, — скажіть, що вас загнало в цю пропасть так далеко від села?»

«Казав мій дід, — посміхнувся Варцаба, — що як шукав місця під ґражду, заночовував навпроти голого неба то в тому, то в іншому вибалку, аж поки не приснився йому сон, нібито любаску покохав на траві, — й на тому місці почав будуватися, аби файні діти родилися…»

«То байки, ґаздо, а якщо по правді?»

«Правда та, що кожен гуцул хоче богувати: він на землі, а Господь на небі… Та коли ще правдивіше сказати — то тут затишно було моєму дідові від опришківських гнізд, що в Головах, та й від мандатарії в Устєріках».

У світлиці попід стінами — різьблені куфри, на полицях трійчасті свічники, на стінах — бартки, стремена й тарниці, піч викладена Бахметюковими кахлями із зображеннями поєдинків між опришками й пушкарями та з ликами святих угодників, геть схожими на Варцабу; під стіною навпроти вікон — заставлений наїдками й напоями довгий стіл.