Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 154

«Анічогісінько не чув! — засвітилися очі в Лук'яна, немов у рибалки, в якого наживку проковтнув товстелезний сом. — А мав би знати, це ж для історії, яку я пишу, — яка ж би то була знахідка!»

«Про той розмир написано там вельми коротко, — продовжував отець. — А ще мовилося в пам’ятці, але то вже з царини легенд — про чарівну мольфарську бартку, яку ватажок скинув з плахи в натовп, що зійшовся на страту, й нібито сказав перед смертю: „Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!“ Й начебто схопив її молодий леґіник, синок ватажка, і втік з нею у срібну землю…»

В Оленки випала з рук виделка й дзенькнула об тарілку. та ніхто на це не звернув уваги.

Ґазда Андрей відняв від обличчя долоні: жура спливла з його виду, зморшки вигладились, й він сказав до Лук’яна Васильовича:

«Я дещо знаю про той розмир, пане вчителю. Ця байка ходила межи людьми й до мене прибрела. а втім, про це знали старі люди, навіть хтось пісню склав… Міг би вам розповісти те, що чув».

«Зробіть таку ласку!» — аж зойкнув Лук’ян Васильович.

Варцаба розкурив схожу на саксофон мосянжову люльку й почав повагом розповідати. Й ніхто не помітив, як насторожилася панна Оленка, ніби в тій розповіді мала вона почути щось страшне або ж спасенне для себе.

Розділ одинадцятий

До Явірника дійшла звістка, що Довбушеву печеру на Чорній горі, яка вивершує вододіл між Черемошами, обступили ровти драгунів і пушкарів, і після недовгої облоги вивели на світ Божий Миколу Шумея із Зеленої та й запроторили його в устєріцьку катушу. А ще розповідали очевидці, котрі бачили, як вели ватажка до Устєрік: збивали його смоляки, а найдужче пушкарі до смерті за те, що загрожував він їхнім маєткам і спокій відбирав протягом десятка років.

Й коли дізнався про це брат Миколи Ілько, який три роки ховався разом з ватажком у печері, а потаємно від брата за награбовані в орендарів і посесорів графа Дідушицького гроші розбудувався в Явірнику й сім'ю там мав, то й зітхнув полегшено, й хоч та підла втіха діймала докором його сумління за те, що покинув у біді Миколу, — ревно взявся до роботи, щоб тепер, уже в безпеці, вибудувати величну ґражду під Думською горою.

Бо коли брати на тверезий хлопський розум, то з тією опришківською сваволею давно вже треба було розпрощатися: Довбушеві часи минули, залишилися після нього тільки назви скал, печер, комор, вершин; народ полюбив легенди про опришків, які вже не загрожували ні життю, ані маєткам гуцулів, а то й вивищували тих, хто прилучався до історії збойницьких родів: живих раді були позбутися, бо ж і Довбуша вбили свої, зате пам'ять про мертвих підносили до високого чину визволення, яке хоч і ніколи до людей не приходило — все ж залишалося в їхній свідомості рожевою мрією, а в той же час сповідники тієї сваволі записувалися до пушкарів, називали себе захисниками маєтних господарів, а ті своєю чергою нарекли їх Апостолами, живих же опришків прозвали Злодіями.