Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 152

«Йой, та сідайте, гості любесенькі, — садовив господар спершу панотця під образами, й біля нього притьмом усівся Шварна; Лук'ян Васильович водив поглядом по різьблених сволоках з навішаними на них дерев'яними й мосянжовими хрестиками та зґардами з австрійських срібних монет — з викарбуваними парсунами цісаревої Терези й цісаря Франца-Йосифа. — П'ю до вас, панотче Никифоре, най вам Господь пошле довгі літа, бо ми без вас були б як ті сироти… — Ґазда перший раз перехилив пугар. — Та й до вас, отче Василію, дав би вам Бог, як прийде час, стати в нас на парохії, бо такий маєте красний голос, що й ангели небесні позаздрили б… — Варцаба випив удруге. — Та й до вас, пане вчителю, щосьте мого Михася так гарно вивчили, аж він за морем у гонорах ходить, — господар вихилив утретє, а гості чемно похитували головами, й ніхто вже йому не рахував випитого. — Та й до вас, незнайомий пане, не знаю, хто ви, але най би втішилися внуками і правнуками, та й до тебе, красна панно, що то як та зоря засіяла в моїй господі…»

Ґаздиня квапно ставила пугарі перед кожним гостем, зміркувавши, що Андрей свого келишка нині нікому не передасть, сама наливала й припрошувала випити, а господар нарешті закінчив затяжного тоста:

«Пийте, мої дорогесенькі, й будьте контетні, бо я вже…»

Захмелений Андрей сів, й гості почали пригублюватися до келишків, а Лук'ян Васильович, осушивши пугар, сказав ніби й не до речі:

«Та й ми до вас п'ємо, чесний ґаздо, за ваші статки та набутки, яких би вистачило й на Михася, чей не мусив він від такого добра втікати аж за море…»

Варцаба неприязно глянув на вчителя, та вмить погасив в очах недобрий зблиск і відказав солодко, витираючи долонею масні губи:

«А чи то, достойний пане вчителю, зле, коли наші люди в тих далеких заможних краях прославляють нашу Гуцулію? То, може, усвідомляться нарешті заморські пани, що є така земля на світі, та й почнуть нам допомагати, бо як не до мене, слава Богу, то до інших посполитих тяжка біда заглядає крізь вікна при нашій вутлій свободі…»

Молоде вродливе обличчя отця Василія вмить набрало поваги, він нахилив голову до господаря й промовив:

«А як це так: хочемо, щоб нам допомагали, а самі виїжджаємо й віддаємо чужинцям працю своїх розумів і рук…

Чи не ліпше б нам дома зоставатися й заправляти у себе те, що заправляємо там?»

«Але ж треба спершу десь навчитися добре ґаздувати, всечесний отче. Адже в усі часи вчені мужі кудись та й їздили на науку», — засперечався господар.

«На науку нехай їздять, — сказав отець Никифор, — але й додому най повертаються. Бо так наша земля може й спустошитись…»

Господиня, яка досі не втручалася в розмову, лишень припрошувала гостей: «пробуйте підпалку, досягайте голубців, крайте печеню, дорогенькі», — на слова отця підвела голову й скрушно мовила:

«Вам, Андрею, завше всього мало, а мені тих долярів, що Михась деколи пришле, й зовсім непотрібно: ади всього маємо по гульку. А він уже працював у Станіславівському університеті, яка ж то була честь: наш син професор! А нині Михась вікна миє в американських готелях, з чужинкою оженився, і вже ніколи на світі не буде ні одного Варцаби — то для кого ми все це настарали?»