Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 155

Ілько Шумей не захотів більше опришкувати: йому в печері марився ситий ґаздівський затишок — худоба, вівці, коні, повні бербениці бриндзи, букати вудженого сала в коморі, кружала ковбас на жердках під кроквами, повна хата дітей, празнешні столи на храмові свята, а за столами захмелені гості, й колядники під вікнами на Різдво, які славлять чесного ґазду, а не розбійника, збойника, вовкулаку: «Ми вам хочемо заколядувати, як та ластівка в новім стрішку, як та зозуля у веснянім садку», й не раз, прокинувшись посеред ночі в печері, втирав Ілько гіркі сльози, бо не більше, як два рази до року, міг він закрастися до рідного обійстя, обцілувати жону та синочка, а вдень брат Микола суворо приглядався до його жури й говорив ніби сам до себе:

«За зраду кождого уб'ю!»

Цю погрозу ватажок повторював усе частіше, застерігаючи перед розбродом брата й решту опришків — ніби заклинав їх бути йому послушними. Й Ілько день відо дня щораз терпкіше відчував на собі Миколин погляд, та й леґіні, які перебували разом з ним у печері, сторожко спостерігали, як брат ватажка все більше відчужується, закривається в собі, немов слимак у мушлі, а що думає, які мислі виношує в голові, не важко було вгадати…

Після того, як загін Миколи Шумея-Драгирука напав на кутську мандатарію й дощенту погромив її, — посесор графа Дідушицького Бендас подвоїв ровти смоляків, та й пушкарів утроє більше прилучилося до нього, й зацьковані опришки, немов вовки на панських ловах, заплутували сліди по узворах буркутського хребта від Оглєнди до Тарниці. Перстень смоляків невтримно звужувався, а ще треба було ховатися від конокрадів, які переганяли коней з Буковини на торги до Сигету і влаштовували собі відпочинкове стоїще під Будачівською горою поблизу румунського кордону; конокради за дозвіл безкарно переганяти табуни виказували смолякам опришківські криївки, і їх треба було дужче боятися, ніж цісарських жовнірів, оскільки вони знали найпотаємніші звірині путівці.

Зазимували в Довбушевій печері на Чорній горі, терпіли довгу й люту студінь, й сам ватажок поник і все частіше підмугикував безнадійну опришківську пісню — «Не довго нам жити дадуть, як сніги упадуть, головой наложим…» — і все менше чулося бравури в словах — «Тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб'єм», — і приглядався вже тепер Ілько до Миколи, чи то в нього, бува, не снуються думки про тепле обійстя, гаряче тіло жони, дитячий щебет і пухкий ліжник; а чом би подібні мислі не мали втискатися до голови, коли вже найбідніші горяни не йдуть в опришки, а багатші, гірше за жидів скупарями ставши, не виносять більше на плаї ділеток з гуслянкою й мішків з кукурудзяним борошном — все це тепер треба забирати в людей силою: озлоблені збойники виносять з хат кожухи, ліжники й повні бербениці, і вже не сприймає їх посполитий люд за героїв — минулися назавше славні часи Мирона Штоли, Івана Богуславця, Дмитра Марусяка, та й проминає час останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука: з колись мужнього його обличчя прозирає нині страх загнаного звіра й туск приреченої людини…