Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 150

Іван Іванович весь перемінився в слух: люди збираються гуртами, впізнають одні одних, ті знайомляться, ті вітаються, а всі розпитують та хваляться:

«Дай вам, Боже, щастя на жито, пшеничку, на ячмінь, овес і всяку пашничку; йой, чула-м, вже ся розсипала ваша Марія — а що Бог дав: хлопчика чи дитину?; а в мене вчора корова зійшла телям; майте думку, ґаздо, на те, що скажу: шануючи сонечко ясне, нинішню днину і ваш гонор, повім-таки, що ваша свиня в моїй капусті шкоду зробила; агій на твою голову, бодай тя Бог побив!»

А з паперті долинає лірницька жебранка: «Рятує в'язня Господь з темниці, дасть спосіб сироті і вдовиці, тільки треба його благати, на поміч собі призивати», й перескакує враз лірник з побожної пісні на веселу коломийку: «Пішов би я гайдука, та не маю петека, петечина по коліна, а гузиця прогоріла!»; ви чуєте, кумо, цей катеринкар по всіх празниках жебрає, а його донька стоїть у притворі в найкращому строю!

«Знаєш, Лук'яне, — нахилився Іван Іванович до Вишиванюка, — я аж тепер зрозумів Хоткевича, який сказав колись: „Як відкрив я з подиву рота першого дня в Красноїллі, то не міг його стулити цілих три роки…“ Яке це диво — в наш цивілізований час!»

«Тіні забутих предків!» — відказав Лук'ян.

«Але які живі, які реальні ці тіні!»

Їхню розмову обірвав статечний ґазда в клепані, обведеній лисячим хутром, підперезаний широким чересом, з тайстрою через плече.

«Слава Йсу! — привітався, подаючи Лук'янові руку. — Хіба не впізнали-сьте мене, пане вчителю? Таж то я, старий Андрей Варцаба з Поляни Красноїльської… Ви вчили колись мого сина та й добре вивчили — аж так, що за море в Гамерику подався».

«Як же не впізнав? — усміхнувся Лук'ян Васильович. — А коли вернеться ваш Михась додому?»

«А пощо йому вертатися? На наші статки та набутки? Те, що він там за один день має, тут за цілий місяць не заробить…»

Спохмурнів Лук'ян і не відказав нічого, а ґазда вже поквапився із запросинами.

«Дивіться, аби вас хто не сфалував до себе на празник… Прошу, ясненький пане вчителю, та й вас теж, — звернувся до Шварни, — хоч не знаю, хто ви, але най би дав вам Господь доброго здоров'ячка… То прошу вас на празнешний обід, та й отець Никифор пообіцяв прийти… Я фірою тут. Помолимося — та й на Поляну, га?»

Лук'ян Васильович не знав, що відповісти: прикро вразила його похвальба ґазди за сина. Однак Іван Іванович одразу погодився, зачувши, що на обід прийде отець.

Тої миті повз них проходила панянка в голубій сукенці й солом'яному капелюшку. Забачивши людей у міському одягу, дівчина зупинилася, ніби знайомих уздріла. Лук'ян по-батьківськи поклав їй руку на плече.

«Звідки ви тут такі взялися?» — спитав, придивляючись до панни.

«Я зі Львова, студентка, практикую в жаб'євській газеті… Приїхала поглянути на тутешнє храмове свято й тиняюся — чужа й неприкаяна…»