Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 149

«Щезни, щезни, сатано!»

Й спузар вмить упав на погасле вогнище, знову перемінившись у німу купину.

Хорунжий Петро й Калина вийшли з колиби, і їх я більше не бачив. А що сталося потім з ними, дізнався від неня, аж коли покинув полонину й оженився в Прелуках із Софією. Стлумив у серці тугу за нявкою, втішаючи себе думкою, що на все воля Божа, а втім, то й добре, що так сталося: була ж бо нявкою Калина, а то таки нечиста сила… Моя ж Софія — звичайна жінка, дбайлива господиня, добра мати й бабуся, ми з нею побудували на оболоні ґражду, а як помер мій неньо, я став ватагом на Веснярці.

…А он уже й викотилося божище із-за Прелуцького лісу. Добрий день тобі, сонечко, освіти мене й мою родину добром, любощами й милосердям… А тобі, файний парубче Даниле Шумею, розповім усе те, що тепер згадав, якщо дочекаєшся мене на Веснярці. А скільки ще не додумано!.. А може, й краще буде для тебе, коли нічого не дізнаєшся: навіщо воно тобі — нинішньому та ще й ученому?..

Гай, гай, де те дитинство, де ті мої молоді літа? І колиба розвалилася, і нявка щезла, й ані одного з моїх цімбориків уже нема на світі…

Освіти мені, сонечко ясне, решту моєї дороги…

Розділ десятий

Лук'ян Вишиванюк і його гість Іван Іванович Шварна вдосвіта вийшли з Білої Річки й пішки подалися понад Черемошем до Яблуниці, звідки звернули навпростець лісовою дорогою і, залишивши зліва Голови, вийшли на жаб'євський шлях. За трактом здибилися красноїльські горби, обведені біля стіп стрункими смереками, в поясі оперезані кольчугами ялівцю й жерепу, і тільки верхи звабно оголювались, немов груди дорідної молодиці, й десь там у вижолобині між Замаґорою й Коханом, протятій срібним потічком, припало, гейби дитя до маминої пазухи, піднебесне село Красноїлля з крихітною читальнею внизу, в якій ставив свої вистави Гнат Хоткевич, і з трибанною церквою на горі, оточеною царинками, що забуяли перед косовицею розквітлими травами й примліли під дзеркалом неба в несамовитій оргії барв.

Празнешне Богослужіння ще не розпочалося, в церкві було безлюдно, тільки старий отець Никифор із своїм помічником, молодим священиком Василієм з Довгопілля, справляли проскомидію: били поклони перед престолом, цілували образи Спасителя й Богородиці, прикладалися чолами до святого Євангелія, умивали руки; дяк тим часом наливав у чашу вина й розкурював кадильницю; потім священики облачалися в стихарі, єпітрахилі й фелони, готуючись до Божественної Літургії.

А на майдані біля церкви ставало глітно: з усіх боків гори тягнулися уверх із довколишніх і далеких сіл вервечки прихожан, одягнутих у предковічні й квітчасті вбері, що їх вийняли з тисових скринь перед Петровим днем. Чоловіки в чорних холошнях, в червоних байбараках, в крисанях, обведених на денцях золотими байорками, з трясунками за околичками; жінки, котрі з Яблуниці, — в тканих сріблом запасках, а брусторські — в темних опинках; підборіддя поважних жінок підпирали зґарди, в яких — коралі, хрестики й таляри, а голови мали пов'язані білими рантухами й терновими хустками; дівчата — в жовтих чобітках, в сорочках з широкими узорами — і впізнавав Лук'ян Васильович яворівських — по вишневих, жаб'євських — по зелених, ворохтянських — по фіолетових, а космацьких — по жовтогарячих вуставках…