Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 148

Так минула люта й голодна зима, а навесні, коли вже худоба вийшла на пашу, — пастухи, ґазди і сам Пилип Апостол, який з'явився на Веснярці з першим весняним ходом, заговорили про якісь артілі й колгоспи, що їх совєти засновують по селах і колись-таки доберуться й на полонини. То насторожився ватаг й про Калину подумав: що він скаже про неї комісарам, коли спитають, адже вони зуміють перевірити, хто така й звідки тут узялася.

Та поки що запитав Пилип, дивлячись на гойну дівку, яка невість-звідки опинилася на Веснярці, й відказав Штефан ґазді, що то його похресниця з Прелук — помагати прийшла.

Видно було по ґазді, що він не повірив: люто крутив Пилип вуса, спершу допитувався, чи не приходили ті з Чорної гори — а що ти їм дав і скільки, й не корив за втрату, аж нарешті сказав твердо, як припечатав:

«Щоб її тут не було!.. Ще мені байстрюків треба на полонині — таж зафайна вона, щоб хтось її та не покрив…»

Стискалося до болю моє серце, коли я слухав Пилипову мову, вловлюючи в ній невблаганний присуд, і вже знав, що ніколи нявка моєю не буде. А я ж таки підріс за зиму і ще виросту… Та й що з того: Калина ж геть не має мене за парубка…

Й цієї ж миті я аж кинувся, ніби хтось пожбурив у мене палаючою головнею: вперше почув, як заговорив спузар, а сказав він таке, за що варто роздерти йому хавку від вуха до вуха:

«Я зведу її в Теребіж, най би в мого неня перебула якийсь час».

«Мовчи, дурню! — гаркнув Пилип. — Таж її у твого неня блощиці заїдять — таке воно, як бачу, делікатне».

Проте ґазда на хвильку застановився, ніби збирався вимовити примирливе: «А чом би й ні?», але не сказав цього, та я добре зрозумів, що загрожує моїй нявці, і в душі заблагав Бога, щоб чимшвидше прийшов з Чорної гори хорунжий Петро, якого я ненавидів і боявся, — проте втямив тої миті: над Калиною зависло страшне лихо.

Хорунжий Петро не забарився: неньо дав йому знати, щоб прийшов. І, як не дивно, я аж до сліз зворушився, коли побачив Калину в обіймах Петра: вони сміялися й хлипали і щось жебоніли, не відпускаючи одне одного, аж поки ватаг не розняв їх і наказав чимшвидше забиратися з полонини.

А тоді сталося таке, чого ніхто не сподівався: купина, що чапіла над вогнищем, враз випросталася, зареготала — спузар, підвівши вгору руки, з диким сміхом, що нагадував зойк пугача поночі, почав топтати вогнище, гасити, щоб не залишилося на ньому й іскринки, він плював на ватру, а далі вийняв з холош грішне тіло й почав поливати попелище: чинилося несусвітне святотатство, бо ж вогонь мав горіти на полонині вічно… Ми з неньом заніміли, й Петро з Калиною стояли сторопілі — ніхто не кинувся вгамовувати арідника, та врешті спам'ятався неньо, схопив з полички пляшку із свяченою водою й покропив нею спузаря, примовляючи: