Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 13

— Тату, шукай те слабке місце скоріше, бо вони нас ізжеруть! — зойкнула я, бо помітила, що до мене кинувся огрядний пацюк з бластером у лапі.

— Ще хвилинку, — пробурмотів тато, — мені треба зробити кілька підрахунків.

Та було пізно. Пацюча зграя, здолавши переляк, що його викликав Гарбузик своїм пронизливим нявчанням, кинулася на нас із подвійним завзяттям.

— Ну от і все… — тільки й встигла прошепотіти я, намагаючись вирватися з цупких лап хижого гризуна.

І враз я почула татів голос:

— Олю, пошукай у кишенях. Може, ти випадково захопила із собою тюбик моєї антимікробної рідини? Я визначив хімічний склад цих істот: це мутанти-паразити, і їхня головна їжа — мікроби!

З останніх сил я звільнила руку, сягнула нею до кишені курточки і відчула під пальцями прохолодну поверхню тюбика.

Блискавичним рухом я вихопила з кишені маленького тюбика. Відкрутила ковпачок і оббризкала найближчого пацюка з ніг до голови.

На мій подив, огрядний гризун вмить зіщулився, завмер, а тоді на очах почав зменшуватися, танути. За кілька секунд від нього не залишилося й сліду. На підлозі валявся лише сірий комбінезон і великий чорний бластер.

Я спрямувала порожній тюбик на зграю пацюків, що обліпили бідолашного Гарбузика. Та огидні космічні пацюки лише захихотіли у відповідь.

— Ну, і що ти нам зробиш, неповноцінна людська істото? — ошкірився вже знайомий мені пацюк в окулярах на ім’я Щур, виступаючи вперед. — Чи багато у тебе залишилося цієї смертоносної зброї? — І гризун показав лапою на порожній тюбик, який я все ще стискала у руці.

Тепер ми з Гарбузиком були безборонні: тата замкнено за наказом Краша, а з Люмом я так і не змогла зв’язатися за допомогою чарівного медальйона.

«Через мене загине чарівна планета, а може, й увесь Всесвіт підкориться цим страшним пацюкам», — у розпачі подумала я.

Але в цю мить помітила, що підлога під моїми ногами почала вібрувати сильніше. Ось уже весь космічний корабель затремтів, немов у лихоманці. Наполохані пацюки з голосним писком кинулись урозтіч.

Я підбігла до величезного ілюмінатора і припала до прозорого скла. В те, що я побачила, важко було повірити, та все ж я зрозуміла, що порятунок прийшов.

Попереду нашого корабля летів мій космічний приятель Люм. Одягнений він був у свій сріблистий космоплащ, на голові його виблискував шолом, а в руках міжпланетний мандрівник тримав цілий жмуток сліпучих променів. Вони, немов сіткою, обплітали корабель хижих пацюків. І мій космічний друг тяг його за собою.

Здавалося, що Люм робить це без будь-яких зусиль, а велетенський космічний апарат легкий, як пір’їнка.

Я радісно засміялася, підхопила на руки здивованого Гарбузика і кинулася до тієї кімнати, де востаннє бачила тата.

Треба було будь-що звільнити його раніше, ніж з ним розправиться Великий Володар Темряви Краш. А в тому, що Краш схоче захопити тата і втекти з ним з корабля, я не сумнівалася. Весь цей піратський напад на нас, викрадення й ув’язнення на космічному кораблі космопацюків здійснювалося заради того, щоб заволодіти секретом сонячної енергії. Адже цей секрет знала одна-єдина людина у цілому Всесвіті — учений-винахідник Клим Чайка, мій тато.