Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн
Леся Воронина
ТАЄМНИЦЯ ПУРПУРОВОЇ ПЛАНЕТИ
ПЕРЕДМОВА
Одного чудового літнього ранку я сиділа у своїй київській квартирі за довжелезним робочим столом і писала дуже поважну книжку для дуже дорослих людей. Екран комп’ютера був сірий-сірий, клацання клавіш пульта нудне-нудне. Я навіть час від часу позіхала. Та роботу треба було закінчити до завтрашнього ранку. Тож я стріпнула головою, на мить замружилася, щоб зібратися з думками, а коли розплющила очі, то навіть зойкнула від подиву.
Уявіть собі — екран сяяв усіма барвами веселки, і на ньому рухалися дивовижні казкові створіння. Була там кумедна мавпочка з китичками на вухах і дзвіночком на хвості. Вона сиділа на плечі у хлопчика із золотою чуприною. Були й крихітні жабки, що тріпотіли прозорими крильцями й махали лапками так, ніби кликали мене до себе. Але найголовніше — я побачила на екрані дівчинку, яка мені страшенно когось нагадувала. Я пильніше придивилася й зрозуміла, що це я, але така, якою була років у десять. Дівчинка підійшла до краю екрану, простягла руку, ніби хотіла зі мною привітатися. Я потяглася до неї назустріч, наші долоні зустрілися. І я відчула, що якась таємнича сила піднімає мене зі стільця — і я лечу прямісінько всередину райдужної комп’ютерної картинки.
Що зі мною сталося потім? Про все це ви зможете дізнатися, коли прочитаєте «Таємницю Пурпурової планети». Щоправда, дорослі мені не повірили, а мій син Женька пояснив усе дуже просто: мовляв, я закуняла, зморена довгою й нудною роботою. Тоді я зрозуміла, що Женька став дорослий і перестав вірити у казки… А директор видавництва, для якого я мала написати дорослу книжку, навіть образився. Та я все одно не шкодую. Бо та комп’ютерна мандрівка так мені сподобалася, що я написала аж п’ять фантастичних історій і досі ніяк не можу спинитися.
ПЕЧЕРА ХИЖИХ КОКОСІВ
Розділ перший
Той ранок почався як завжди. Спершу голосно задзеленчав годинник, і наш кіт Гарбузик скочив до мене в ліжко і почав стягати ковдру. Так він завжди нагадує мені, що треба бігти з ним на прогулянку. Я розплющила одне око й побачила, що за вікном іде противний дрібненький дощик. Небо — сіре від хмар, і жоден промінчик сонця не пробивається крізь цю похмуру завісу.
— Гарбузику, відчепися! — крикнула я набридливому котярі й накрила голову подушкою.
Але рудий нахаба не відставав.
— Як тобі не соромно: дорослий поважний кіт, а бавишся, як мале кошенятко, — відбивалася я від Гарбузика.
Та Гарбузик щосили тяг мене з ліжка. За мить ковдра валялася на підлозі, а я, на ходу надягаючи спортивний костюм та кросівки, вже бігла на вулицю.
Розумієте, у мого кота звички зовсім не котячі. Це через те, що виховав його величезний пес породи сенбернар. Гарбузика, зовсім ще крихітного, підібрали на вулиці наші сусіди. Вигодували його з пляшечки, а їхній собака-сенбернар замінив Гарбузикові маму. А потім котяру подарували мені. Ми з Гарбузиком так подружилися, що просто жити не могли одне без одного.
Відтоді котяра живе в нашому домі, але звички в нього залишилися собачі. Ось чому щоранку мій кіт обов’язково гуляє надворі і дружить лише з собаками.
