Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 12

Я зрозуміла, що саме тут міститься пульт управління кораблем, доступ до якого має лише сам Краш.

«Але чому приміщення не охороняють?» —подумала я, та часу на роздуми не було.

Першим до приміщення забіг Гарбузик, а за ним обережно прослизнула я. У цій кімнаті не було стін — лише суцільні екрани, пульти з різнокольоровими кнопками і прозорий ілюмінатор. Поглянувши в ілюмінатор, я впізнала обриси Пурпурової планети.

— Так, головне — зосередитися і перестати панікувати, — сказала я вголос, підбадьорюючи себе й Гарбузика.

Кмітливий котяра глянув на мене своїми розумними жовтими очима, потім якось по-змовницьки підморгнув і раптом простягнув до мене праву лапу, на якій лежав маленький металевий медальйон на тонкому срібному ланцюжку.

— Гарбузику, ти… ти… — Від хвилювання я не могла добрати слів.

Мій кіт скромно опустив голову і щось тихенько промуркотів. А у мене в навушниках пролунало:

— На моєму, мняв, місці так вчинив би кожен порядний кіт!

Я вхопила з Гарбузикової лапи медальйон, міцно стиснула його в руці і згадала, що казав мені Люм при нашому прощанні. Треба подумки покликати його, і відважний космічний мандрівник почує мене у будь-якому куточку Всесвіту.

Та чи вистачить у мене сил? Адже при цьому я повинна бути цілком спокійною і зосередженою. А зараз медальйон стрибав у мене в руці, як живий, і я цокотіла зубами від хвилювання.

Я зібрала всю свою волю в кулак, втупила очі в сріблисту поверхню медальйона, і тільки-но почала подумки кликати Люма, як позад мене почулося гидке хихотіння. Я рвучко обернулася — з усіх боків до мене наближалися вбрані у сірі комбінезони капловухі рожеві пацюки, як дві краплини води схожі на Щура.

Розділ четвертий

де Гарбузик демонструє свої котячі таланти, а я використовую УПС як засіб боротьби проти космічних пацюків

Величезні космічні пацюки, озброєні бластерами, оточили мене з Гарбузиком і повільно почали звужувати коло. Здавалося, що врятувати нас може лише диво.

Та раптом мій завжди сумирний і лагідний кіт вигнув спину дугою, шерсть на ньому стала дибки, Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на озброєних до зубів пацюків.

Мабуть, далекі пращури цих хвостатих мешканців планети Морок все ж таки зустрічалися з котами. Бо зараз, незважаючи на те, що мій Гарбузик був у кілька разів меншим за кожного з гігантських гризунів, на якусь мить вони остовпіли, а тоді кинулися врозтіч.

Я розуміла, що це триватиме недовго — от-от космічні пацюки отямляться і роздеруть нас із сердешним Гарбузиком на шматки.

І тут, коли я вже майже втратила надію на порятунок, у моїх навушниках щось зашаруділо, а тоді я почула голос тата:

— Олю, натисни маленького ґудзичка зверху на шапочці. Це прихована відеокамера. Так я зможу бачити все, що відбувається навколо тебе.

Я слухняно потяглася до власної потилиці, намацала на шапочці кнопку і придавила її пальцем.

— От і добре, — озвався татів голос у мене у вухах. — Все зрозуміло. На вас напали космічні клони. Не бійся. Головне — знайти їхнє слабке місце.