Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 7
Олександр Гаврош
— Великим розбишакою ти будеш, а не чоловіком! — гукала з серця Зубаня.
Хто його тоді міг знати, як точно нанашка вгадала долю свого хрещеника! Недаремно ж вона була ворожкою!
Пинті нічого не залишалося, як покласти у тайстру пару окрайців та кілька цибулин, вкрадених із комори, поки Зубаня перев’язувала поперек. Також він прихопив улюблену пищалку, одягнув на голову старий, протертий капелюх (видно, кури в ньому не одне яйце знесли) та й рушив світ за очі. Але куди йти?
“Піду до Причмеленого. Буду йому допомагати, а він мене за се підгодовуватиме”, - вирішив Пинтя, згадуючи юшку, від якої ще й тепер у череві бурчало.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ЯК ПИНТЯ СИЛУ ДІСТАВ
Так і зажили вони удвох з вівчарем. Спали у колибі, що Янко змайстрував посеред лісу, та й пасли панську отару. Час від часу хтось із них спускався в село, аби дізнатися новини та запастися харчами. До нанашки Пинтя не хотів заходити, хоч люди казали, що вона вже пересердилася і чекала на свого хрещеника. Як-не-як, уже звикла до його батярських витівок. Та парубійко не поспішав повертатися. У горах зовсім не те життя, що в долині.
Тут можна цілісінький день лежати горічерева на травичці, вправлятися на шпцалці, збирати ягоди чи грибочки, варити юшку чи бавитися з Люципером. А головне — ніхто нічого тобі не каже.
Янко був повного протилежністю Зубані. Здається, він ніколи й голосу не підвищував. Говорив ледь чутно. Все сприймав як належне. Ані комахи не образить — не те що людини. Усе називав тільки пестливими словечками. Кровопивці-комарі для нього були “комариками”, кусючі, обридливі мухи — “мушками”, грізний ведмедисько, який рикав по хащі, - “ведмедиком”, несамовита гірська буря — “дощиком”. Сказано ж — Причмелений. По селі плели, що в дитинстві Янко впав з драбини на голову. Відтоді й став добряком.
Пинтя уважно слухав свого старшого побратима і старався його наслідувати. Адже він теж недавно з драбини гепнувся. Може, всі після такого падіння стають диваками?
“Наша доля й так уже прописана на небесах, то нащо їй противитися?” — запитував не раз Янко, здіймаючи догори сині, як волошки, очі.
За ним зводив погляд на небо Пинтя, вдивляючись у хмари так, що аж в очах рябіло. “Цікаво, і що там написано? І де? Принаймні я нічого не бачу. Треба в Янка навчитися грамоти”, - вирішив він.
З якогось дива Причмелений умів читати. Чи се його дяк навчив, з яким по сусідству жив, чи хто інший, але він потрохи вчив сеї науки і Пинтю.
— Ану, хлопику, а се яка буквиця? — казав він Пинті, виводячи патиком закарлючки по глині після дощу.
Як не дивно, Григір виявився здібним учнем. Всмоктував у себе знання, як пісок воду. Така “зелена школа” тривала би ще довго — принаймні до зими, — якби чергове нещастя не впало на бідолашну Пинтьову голову.
Якось після ситного обіду, коли особливо приємно лежати горічерева і відчувати, як зав’язується сало, на овиді з’явився вершник.
