Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 5
Олександр Гаврош
“І чого я такий дурний? — міркував Пинтя. — Справді, якийсь виродок, а не дитина! Най би собі бабці силу дістали! Мені що — шкода? А я би собі щось інакше придумав!” Далі глипнув на квітки, які від таких пригод трохи прим’ялися. “Ба ні! — обережно засунув їх за пазуху. — Цікаво, що ж за силу дає оте чортове зілля?” — широко позіхнув, заклав руки за голоту та й вирішив трохи спочити.
Через хвильку Пинтя спав, аж носом висвистував.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ЯК ПИНТЯ ПІШОВ У СВІТИ
Збудили Пинтю вівці. Було далеко пополудні, і сонце вже припікало.
Одне ягня скубло траву мало що не на ньому.
— Йди геть, дурне! — відмахнувся легінь від мокрої овечої морди.
— О, та ти живий, хлопику! — гукнув Пинті вівчар, який сперся неподалік двома руками об пастушу палицю. То був Янко Причмелений, якого в селі вважали дурником. Бо мав уже років тридцять, а дівчат десятою дорогою обминав.
— А чого б се я мав умирати? — нахмурився Пинтя, згадуючи нічну пригоду.
— Бо спиш як убитий! — усміхнувся довготелесий і худий як тичка Янко. — Так і життя проспиш, неборачку! Ходи, я вже юшку зварив. Посьорбаємо удвох.
На галявині посеред ліщини справді вже димів на вогні казанок. Янко був диваком. Більше тримався хащі, як села. Людей сторонився. Казали, що і спить тут, у лісі.
“А може, і сей — нечестивий?” — пильно роздивлявся Пинтя вівчаря, доки той розкладав хустину з пастушим харчем.
— Ану глянь, хлопику, що там з юшкою? — попросив Янко, краючи кукурудзяну хлібину.
Пинтя підійшов до киплячого кітлика і раптом, швидко витягнувши з-за пазухи уже геть зів’ялі квітки, кинув їх до окропу.
— Ну що там? — нетерпляче гукнув Янко. — Неси казанок!
— Най ще трохи покипить, — Пинтя стояв над вогнем як зачарований.
Коли юшка трохи вистигла і її вже можна було споживати, серце Григора аж стрепенулося від страху.
Дерев’яною ложкою Янка вони сьорбали її по черзі.
— Ой добра страва! — нахвалював юшку пастух. — Що то значить — зварена в лісі! Тут і смакує ліпше!
Але більше десяти ложок він не осилив. Певно, їдець із нього був кепський, тому й худий був як жердина.
— Янку, їж! — напосідав на нього Пинтя. — Будеш сильним як дуб!
— А мені не треба бути сильним, — ласкаво усміхнувся до нього небесними очима вівчар. — Мені й так файно!
“Дивний сей Янко”, - думав Пинтя, наминаючи чарівну юшку, аж за вухами лящало. Ба, чи чарівну? А може, зілля треба було варити за особливим рецептом?
— Я бачу, хлопику, ти би й коня з’їв! — за- усміхався Янко, витягнув пшцалку та й заграв собі від душі тужливої верховинської пісні.
Хоч який голодний був Пинтя, але цілий казанок юшки таки не міг проковтнути. їв, доки черево витримувало. А вже як відчув, що зараз лусне, поклав ложку вбік. Половина юшки й так залишалася.
— Не журися! — перехопив засмучений погляд парубійка вівчар. — Песик доїсть! За нього теж треба дбати!
