Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 9
Олександр Гаврош
— Не знаю, — й собі задумався Пинтя, — я в ту хвилю тільки гадав, як твій палець врятувати.
Аж тут легінь згадав про босорканське зілля, і від думки, що воно таки почало діяти, хай і значно пізніше, розхвилювався і розчервонівся. Янко, згорбившись, сидів на колоді. Він був збайдужілий до всього.
— То що тепер будемо чинити? — запитав Пинтя, коли трохи заспокоївся.
— Не знаю… — відказав, зітхаючи, Причмелений. — Тобі, хлопику, тепер тільки одна дорога — у ліс або в інші краї. Шикарош такої ганьби ніколи не забуде. Доки тебе зі світу не зживе, доти не заспокоїться. Се справді звір, а не людина.
— А ти? — запитав Пинтя.
— А я… — задумався Янко. — А що я? У мене буде все, як написано… Відвезу сього кровопивцю у село. Попрошу у пана заступництва. Може, й змилостивиться. Як ти втечеш, то думатимуть на тебе.
— Ходи зі мною, Янку! — вдарив його по плечу легінь. — Удвійку в лісі не пропадемо!
— Як підемо двоє, нараз оголосять нас розбійниками, — заперечно хитнув головою вівчар. — Рискатимуть по лісах з гайдуками, доки не впіймають. Не хочу я себе чути зацькованою звіриною! Як на мене — хай буде, що буде!
— Як знаєш! — став збиратися Пинтя, бо закривавлена голова економа почала виявляти ознаки життя. Янко склав приятелеві у бесаги всі харчі, що мав, подарував і свого вівчарського ножа.
— Бери, хлопику, все, — примовляв він, — бо невідомо, чи мені ще се знадобиться.
На прощання вони міцно обійнялися.
— Йди на Чорну полонину. Там тебе ніхто не шукатиме, бо туди хіба птах залітає. До зими перебудеш, а далі — що вже пан Біг дасть, — вівчар ще раз глянув на нього синіми, як небеса, очима і притиснув до свого великого і доброго серця.
— Прощавай, Люципере! — потермосив Пинтя загривок кудлатого пса, до якого вже добряче звик.
— Знаєш що? Бери його зі собою! — раптом запропонував Причмелений. — Чує моє серце, що я вже не буду вівчарити. Якщо мене заберуть гайдуки, то шкода псові пропадати. А тобі він у лісі придасться. Принаймні не буде на полонині так самотньо. Та й хижий звір до вас не приступить!
— Гаразд, — усміхнувся радісно Пинтя. Ну що, Люці? Вперед, на Чорну полонину!
Пес весело загавкав, лизнув на прощання руку колишнього господаря та й побіг за легінчуком. Мабуть, зілля таки на нього вплинуло. Бо розумів усе з півслова.
А Янко ще довго сидів, дивлячись, як поволі меншають постаті двох його найвірніших товаришів, аж доки вони зовсім розчинилися в лісі. Вівці розбрелися по ліщині, але кому тепер до них було діло?
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
ЯК ПИНТЯ НОВЕ ЖИТТЯ РОЗПОЧАВ
Чорна полонина височіла над селом, однак було до неї далеченько. Зазвичай, ішли туди два дні. Але селяни її не любили і овець там не пасли. Одні казали, що там чорти водяться. Інші згадували про розбійників, які, мовляв, мають на полонині свої сховки. Так чи інак, прозивали її в народі “Чорною” не з великої любові.
Пинтя дерся вгору поволі. Знав, що за ним одним у погоню гайдуків не поженуть. Харчів мав на кілька днів, тож цим голову собі не сушив. Та й зрештою, за сими горами теж живуть люди. Кажуть, там уже інтття країна. То може, в пана Бебекала та його економа руки туди не досягнуть. “Якщо вже цілком біда буде, перейду туди”, - заспокоював себе Пинтя.
