Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 14

— І не страшно вам буде, вуєчку, вічно горіти в пеклі? — здивувався хлопчина.

— На то мені Бог прислав тебе! — загадково усміхнувся старий опришок. — Але про се розповім тобі згодом, коли час прийде.

Від вогню в печері було тепло. Закутавшись у шкури, вони лежали один при одному. Навіть Маня тут ночувала.

— А дикого звіра, дідику, не боїтеся? — запитав, уже поринаючи у дрімоту, Пинтя.

— А для чого нам пістолі та рушниці? — заусміхався розбійник. Він і справді з ними ніколи не розлучався. Навіть під час сну.

— А чи знаєш, синку, що ми у ведмежому барлозі спимо? — припіднявся на лікті лісовик.

— Що? Га? — від хлопчини відразу сон утік. — То що — сюди ведмеді можуть прийти?

— Хе-хе, господаря цеї печери ми давно застрелили. Се ти на його шкурі лежиш. А від інших ведмедів — поки Бог милував.

На ніч вхід до печери, окрім шкур, закривали ще й дверцятами з міцних кілків, обплетених гнучким галуззям. Це принаймні захищало від лисиць та вовків.

— А взимку, дідику, тут не замерзаєте?

— Хе-хе! Знаєш, синку, скільки по горах розбійничих нір наготовано? Тому й вислідити нас панські гайдуки не можуть. Бо нині ми тут, а завтра — на горі Стіг, а третього дня — вже на Кобилі… Лютої зими на Чорній полонині від морозів ноги простягнути можна. Тому зимуємо ми з Манею в хижці, посеред лісу викопаній. А на теплу пору вибираємося сюди — на широкий простір та цілюще повітря. Але все одно кістки вже ломить від такого життя! — Муха позіхнув. — О-хо-хо, забалакалися ми, синку, треба спати!

Та Пинтя не відповів, бо давно вже сопів носом, обійнявши свою найкращу грілку — кудлатого Люципера.

Кожного дня старий опришок розповідав хлопчині про розбійниче ремесло. Учив його стріляти з лука, пістоля та рушниці, кидати ножа, рубатися барткою, вести господарство. Оповідав різні хитрощі й таємніші лісового життя. Навчав орієнтуватися по сонцю та зірках.

Уже не раз Пинтя й сам з Люципером ходив на полювання. А що хащі тут були первісно дикі, то й звірини водилося до блуду. А по ягоди та гриби не треба було навіть до лісу ходити — вони тут рясно росли біля кожного куща. А ще козяче молоко та сир, старі розбійничі запаси, одне слово, влітку їсти було що.

— Синку, — якось каже до Пинті Муха, набравши серйозного вигляду. — Я вже старий як гриб. Пора і на заслужений відпочинок. Находився вже по сих горах по саму зав’язку. Хочеться перед смертю на теплій печі кості погріти. На дев’ятому селі в мене е приятелька давня. Чоловік у неї помер, то живе самотою. Хочу сієї зими до неї перебратися.

Але за розбійничою звичкою не можна покидати ватаги, доки наступники не знайдуться. Про ремесло треба дбати. Ая! Негоже залишати напризволяще те, що так важко надбали побратими.

— То ви, вуйку, хочете мене зробити… — запнувся від несподіванки Пинтя і зашарівся, як дівчина на виданні.

— Так, синку, але не кожному дано бути розбійником. Се велика честь. І аби її здобути, треба пройти тяжке випробування.