Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 12

— Вуйку, я вам ніякого зла не заподію, — Пинтя вирішив випробувати долю: або пан, або пропав. — Я сам утікаю від пана Бебекала.

Вони заходили вже у лісок, і — тут, між густими деревами, була, очевидно, остання нагода для втечі. Це в тому разі, якщо дідок погано стріляє. Тому треба було чим більше заговорювати йому зуби, аби він втратив пильність.

— Я побив панського економа Шикароша, бо він хотів відрубати палець вівчареві Янкові Причмеленому, до якого я втік від своєї няня тики Зубані, бо мої батьки вмерли від холери, і я в неї годувався. А вона мене страх як била. Особливо, коли я вкрав у неї чарівне зілля, — затріскотів без угаву Пинтя. — Ой! Не слухайте мене, вуйку! — спохопився він. — Про чарівне зілля я придумав. А все решта — чиста правда!

— До речі, синку, я в нашій ватазі був найкращим стрільцем. Цілив в око оленя з п’ятдесяти кроків, — ніби між іншим докинув дідусь.

Легінь відразу ж покинув думати про втечу. Ніхто не хоче помирати молодим.

— Якщо ви, вуйку, були у ватазі, то виходить, що ви… — запинаючись, Пинтя починав дещо розуміти.

— Так, синку, ти потрапив у надійні руки, — захихотів дідусь.

Їхня недовга подорож завершувалася. Вони підійшли до скелі, яка вибивалася просто з гори. Тут був добре замаскований зеленню вхід до печери.

Дідусь відтягнув козячі шкури, і вони залізли всередину.

Люципер заскочив за ними.

Через отвір пробивалося трохи світла, і Пинтя зацікавлено роззирався довкола. Ая! Справжня розбійнича нора! То би йому сільські хлопці позаздрили!

— То ти кажеш, синку, що відлупцював самого Шикароша! — очі дідуся свердлили хлопця недовірливим поглядом. Старий, виявляється, мав чудову пам’ять.

— А з якої би я речі забрів аж у таку глушину? — зітхнув Пинтя.

— О, Шикарош — добра штучка! Шкода, що при останній нашій зустрічі ми не повісили його догори ногами! Втік, гнида! Щастить же негідникам, — згадав давно минулу

історію дідуган. — Що ж, доки він по землі ходить, тобі додому вертатися нічого. Я сього кровопивцю добре знаю.

— Тому я й думав заховатися поки що на полонині, - вирішив Пинтя придобрити серце старого, поки той занурився у спомини. — Казали, що сюди ані звір дикий не забігає…

— Забули вже люди про опришківське ремесло. Стогнуть та шиї гнуть у ярмі, як худоба безсловесна.

— То ви, вуйку, справді розбійник? — наважився запитати хлопчина.

— А ти часом не панський вивідувач? Щось ти до всього дуже цікавий! Дивись, а то засмажу тебе, як барана, на рожні!

— Та що ви, вуйку! Я би сам радий був з вами тут пожити.

Старий надовго задумався, пожував губами, а далі махнув рукою:

— Бог з тобою! Все одно раз умирати! Надуриш старого діда — будеш великий гріх мати! Живи! Дуже я занудьгував за людьми. Скоро і сам, як коза, мекати стану!

— Ой, вуєчку! — мало не кинувся йому на шию Пинтя, але зв’язані руки заважали.

Розбійник розрізав мотузку ножем, і вони обійнялися. Люципер радісно заскавчав, наче наперед знав, чим усе закінчиться.

— Синку, ти втрапив до гірської барлоги колись грізної ватаги Андрія Мухи. Чув про такого? — підморгнув дідусь.