Читать «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» онлайн - страница 13
Олександр Гаврош
— Та щось ніби чув… — запнувся Пинтя.
— Отож, славний на всі гори опришок Андрій Муха стоїть перед тобою власною персоною, — старушок зняв кумедну козячу шапку, поклонився і розшаркався. У своєму дикунському вбранні, з розкуйовдженою бородою та роками не чесаним волоссям, з якого стирчали хіба очі та ніс, він виглядав так смішно, що Пинтя розсміявся.
— Ти чого? — насупився дідок.
— Я просто страшенно радий побачити таку славнозвісну людину, — усміхнувся Пинтя на всі тридцять два.
— Що ж, синку, тепер у тебе почнеться нове життя. Повір на слово Андрієві Мусі!
Пинтя ні на йоту не сумнівався, що саме так воно і буде.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ЯК ПИНТЯ СТАВ РОЗБІЙНИКОМ
Вуйко Муха виявився доброзичливим і говірким. Видно було, що за три роки він украй втомився без товариства.
Пинтю прийняв як власне дитя, тож інакше, як “синок”, його не кликав. Дуже тішився і Люципером, бо, крім кози Мані, більше ніякої живності не мав. Тож годував пса власноруч, всюди його брав із собою, розмовляючи з ним як з побратимом. Час від часу ходив на полювання, а що порох беріг, то змайстрував собі лука.
— І звуку грімкого не дає, та й стріл наробиш скільки хочеш! — примовляв він новим побратимам, підбираючи щойно підстреленого глухаря. — Будемо нині мати панську вечерю!
За стільки років, проведених у лісі, він уже й сам перетворився на лісовика. Ступав нечутно, рухався швидко, нюшив не гірше від пса. Влітку набивав комору припасами, а взимку їх потрохи споживав.
— Хліб! Справжній хліб! — тішився він у перший вечір вівсяним окрайцем, що залишився у хлопцевих бесагах. — Боже, я вже роками його не куштував!
Дідусь жував затверділі крихти паляниці з заплющеними від задоволення очима.
Вечорами вони довго сиділи біля ватри, слухаючи байки старого Мухи. Навіть Люципер нашорошував вуха на розповіді про відважні пригоди і сміливі розбої, помсту і кару, великі скарби, любов і зраду.
— Синку, тебе мені сам Бог послав! Бо я, правду кажучи, порядно вже тут натомив- ся, — якось почав розмову опришок.
— А чого ж ви, дідику, не підете до людей?
— А кому, синку, я славну розбійницьку справу передам? — розвів руками Муха. — Хіба задармо повмирало стільки моїх побратимів? А які то були хлопці! Як вогонь! Баюрак коли йшов на шибеницю, то на пшцалці вигравав. Хе-хе! Такі опришки, що й чорт їм не брат!
— Вуйку, а чому кажуть, що на Чорній полонині нечиста сила водиться? — згадав Пинтя розповіді односельців.
— А де її немає? — пошкрябав бороду дідок. — Хе-хе, є тут один чортик. Але ми вже давно з ним у спілці.
— Як се розуміти? — перехрестився легінь.
— Ти чув, синку, про Чортів зуб?
— Так се ж десь тут — на Чорній полонині! — запально вигукнув Пинтя.
— Правильно. Ось там наші скарби й заховані.
— А ви не боїтеся, що їх хтось викопає?
— А для того і чортик є, аби їх ніхто, окрім нас, не брав.
— А що ж ви йому за се даєте? — насторожився Пинтя.
— Душі, — підкинув Муха до вогню гілляку. — Умре розбійник не покаявшись і не причастившись, тож відразу йде у пекло до рогатих. А сьому чортику, видно, се зараховується.
