Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 31

Дениско ніколи в житті не одержував особистих листів. Ніколи! Тато інколи писав на конвертах: «Мироненко О. П. (тобто Оксані Петрівні) і Денискові». Але щоб окремо Денискові Мироненку та ще й «особисто» — такого не було ніколи.

У Дениска тремтіли руки, коли він розкривав конверт.

На невеликому аркуші паперу знову ж на машинці було надруковано:

«Івашенко Юрій Віталійович.

Зеркалова Альбіна Борисівна.

Син Ігор — дев’яти років.

Вул. Олександрівська, 27, кв. 15, тел. 29-98-84».

Депутат! Навіть не став чекати, поки Дениско подзвонить у четвер. Надіслав поштою. В понеділок.

Оце робота!

Оце людина!..

Вулиця Олександрівська… Це ж у тому районі, де вони колись жили.

Мати чогось на іншому прізвищі. Не хотіла, бач, міняти Зеркалову на Івашенко. Що ж, буває. Але й це вже про щось говорить.

Дениско одразу ж побіг дзвонити.

Не говорити, ні. Він ще не знав, що говорити, як говорити. Просто хотів перевірити. Чи той телефон. Чи не помінявся. Чи живуть вони там.

Телефон мовчав. Не відповідав.

Ну, батьки, мабуть, на роботі.

А Ігор?

Або надворі гуляє, або, може, у таборі, в санаторії…

Говорити, мабуть, треба з Ігорем. Тільки з ним. Дорослі з Дениском говорити просто не стануть.

Ігорю дев’ять років.

Денискові вісім з половиною.

Якщо Ігор такий, як Пірат Вася, буде складно. Може й ніс постраждати… Але Денисків тато завжди каже: «Не бійся, синку, розбитого носа. Бійся ганьби. Слово «боягуз» як причепиться, зубами не віддереш».

Мовчить телефон. Нема нікого.

По дорозі в лікарню Дениско думав, що ж він скаже Ігорю, як скаже. Нарешті надумав, — скаже: «Ти — Ігор? Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є хвора бабуся? Ти хоч знаєш, що вона зараз у лікарні в тяжкому стані? Як ти можеш жити на світі?» — і повісить трубку. Треба бути цеглиною, щоб після таких слів не сказати батькам, не примусити їх піти до бабусі.

Потім подумав: «Значить, ухиляєшся ти, Дениску, від зустрічі. Боїшся за свого носа! Боягуз!» І вирішив — трубку після тих слів не вішати, а призначити побачення, зустрітися й поговорити віч-на-віч. А то хто його зна, може, той Ігор почне відмовлятися. Тоді треба буде його переконати, примусити…

Коли він простягнув, як завжди, передачу у віконце, санітарка, яка ніколи не звертала на нього уваги, цього разу пильно глянула і сказала:

— А-а, це ти?.. Одну хвилинку! — І передачу не взяла, а десь зникла.

Не встиг Дениско здивуватися як слід, — скляні двері розчинилися, з них швидко вийшла санітарка, однією рукою взяла в Дениска кульок, другою схопила його за руку.

— Ходімо! — рішуче мовила вона. — Бабуся просила привести тебе до неї. Якщо не захочеш — силоміць… Як тобі не соромно?! Бабуся так хоче тебе бачити, а ти ні разу її не відвідав. Уникаєш. Лише передачі носиш. Їй не так ваші бульйони й курочки потрібні, як добре слово.

Кілька відвідувачів з передачами, що стояли у черзі за Дениском, щось загули, схвалюючи дії санітарки.

Дениско похолов.

І так розгубився, що покірно почеберяв за санітаркою в коридор.

Лише тут він до кінця збагнув, що зараз буде. Зараз бабуся Івашенко побачить, що це не її онук, а чужий хлопчик і… Вона ж хвора на серце. Їй абсолютно протипоказані, як каже мама, негативні емоції.