Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 33

Дениско хвилювався.

Вперше у житті він виконував таку роль.

За тими хвилюваннями не зогледівся, як і приїхав.

Олександрівську, двадцять сім, він знайшов легко. Це якраз навпроти театру, де бував Дениско з батьками на дитячих виставах не один раз. Ще як жили на старій квартирі.

У дворі не було нікого. Жодної душі. Ні біля каруселі, ні біля грибочків, ні біля гойдалки.

«Невже не прийде? Невже обдурив? Невже зірветься?» — з тугою в серці подумав Дениско, підходячи до гойдалки й озираючись.

І враз із фанерного будиночка, що стояв край дитячого майданчика, виліз хлопець. З довгим, як у дівчинки, волоссям. У коричневих вельветових джинсиках, у зеленій, з погончиками сорочці «сафарі». Трохи вищий за Дениска.

Хлопець підійшов, скоса глянув на Дениска і спитав:

— Це ти дзвонив?

На щоках у хлопця були червоні випіки, чи то від хвилювання, чи від того, що він виліз із тісного дитячого будиночка, де ховався.

— Я, — сказав Дениско.

— Так що тобі треба? — Ігор намагався говорити зухвало, але голос у нього тремтів.

І Дениско сам розхвилювався.

Ті слова, які він підготував для початку розмови («Як можеш ти спокійно жити на світі…»), одразу вилетіли з голови, і він сказав:

— Твоя бабуся в лікарні. Ти знаєш?

— Ні. Ми тільки вчора ввечері приїхали з Криму, з Алушти.

— А вона в лікарні,— повторив Дениско, не дуже знаючи, що ж говорити далі.

— А… що з нею?

— Серце. Стенокардія.

— Та ну? Жаль… — Ігор говорив так, наче йшлося не про рідну бабусю, а про зовсім сторонню чужу людину.

І Дениско вибухнув.

— Як… як ти можеш так спокійно?! Вона ж, може, там умирає… І ніхто ні передачі, нічого…

Ігор одвернувся і мовчки колупав черевиком землю. Потім, не повертаючи голови, буркнув:

— Нічого вона не вмирає… Мама каже, що вона придурюється, ще нас переживе.

Дениско розгубився.

— Ну… Ви ж одселили її. Розмінялися. І вона тепер зовсім одна живе. Це ж правда.

— Вона сама винна. В неї такий характер! Вона таке виробляла!

— Що?

— Ай! — Ігор махнув рукою. — Такі скандали були!

— Які?

— Ай! Мама так кричала! «Я не можу більше жити з нею під одним дахом! Вибирай — або я, або вона!»

— А бабуся теж кричала?

— Та ні. В неї інше. Як образиться — місяць може не розмовляти. Мовчить, ні з ким — ні слова.

— А тато? '

— А що тато?.. Не буде ж він розбивати сім'ю.

Очевидно, Ігор говорив не свої слова, а повторював те, що чув не раз.

— І що — це завжди так було? — спитав Дениско.

— Та ні. Як я був маленьким, все було тихо-мирно. Бабуся мене няньчила, ніжна така була. І мама з нею лагідна… Мамою її називала. А потім…

— Але ти ж їй рідний внук. Вона тебе так любить. Треба тобі поїхати в лікарню.

— Що?! Та ти що?! Як дізнається мама… вона… я не знаю…

— Треба поїхати! Хоч один раз. Щоб вона тебе побачила. Розумієш, вона думає, що ти їй носиш передачі…

— Що?! — Ігор здивовано закліпав своїми довгими дівчачими віями.