Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 13
Всеволод Нестайко
— Не слухай його, Дениску, — вигукнула Марія Іванівна. — Він ще у нас — ого-го! Такий діяч!
— От-от! Діяч! — зітхнув дід Кирило.
— А що?! Ну, я побіжу на кухню, а ви тут…
І Марія Іванівна зникла.
Дід Кирило глянув у вікно. На якусь мить задумався.
— Я… я піду, мабуть, — підвівся Дениско. Хоча йти йому й не хотілось.
— Що? — наче прокинувся дід. — А що таке? Чого це? Посидь. Якщо не поспішаєш, звичайно. Якщо діла термінового нема.
— Та нема, але… Чого я вам заважати буду?
— А чим ти мені заважаєш? Навпаки. Думаєш, весело самому отак цілісінький день… Усі на роботі… Марія Іванівна господарює…
— А вона вам хто? Мама? — несподівано вирвалося у Дениска.
— Що? Мама?.. Ха-ха-ха! — гучно зареготав дід Кирило. — Та вона ж на сім років за мене молодша. Їй лише сімдесят три, а мені цей год вісімдесят грюкне. Де ти бачив, щоб мама була молодша за сина. Мама! От сказонув! Ха-ха-ха! — Він враз перестав сміятися, подивився на двері й приклав палець до губів. — Тільки ти, — тссс! — не скажи їй цього… образиться… Жінки не люблять, коли…
— Та ні, я… я розумію… але… — знітився Дениско. — Просто ви її «Марія Іванівна», а вона вас «Кирюша».
— А-а, ну це так уже склалося… Вона ж у мене вчителька. А вчителька не може бути Маня. Що то за вчителька — Маня? Тільки Марія Іванівна. Ото як назвав я її вперше Марія Іванівна, коли вона тільки приїхала у наші Завалійки у початкову школу п’ятдесят шість років тому, так досі й називаю. Молоденька вона тоді була, сімнадцятирічна, з отакою косою довгою… у білому платті… Гарна!… Аж очі вбирала. Та й я був нічогенький… Га? — Дід Кирило глянув поверх Денискової голови.
Дениско обернувся.
У дверях стояла усміхнена Марія Іванівна.
— Нічогенький, — кивнула вона. — Тільки настирний.
— Та ну-у!.. — протягнув дід Кирило.
— А що — ні? Одразу залицятися почав.
— Так полюбив же ж. З першого погляду. На все життя.
— То я жартую. Не настирний, — підморгнула Марія Іванівна Денискові.— Гарний був хлопець. І роботящий. Гори перевертав.
— А що — ні?
— От тільки на агронома вчитися не захотів. Як не вмовляла.
— А хто ж тоді звичайним хліборобом був би? Як усі в інтелігенцію та в начальство пішли б? Хто весь народ годував би?..
— Твоя правда! — кивнула Марія Іванівна і з любов’ю глянула на діда Кирила, потім перевела погляд на Дениска: — Щоб добре хліб вирощувати, теж талант мати треба, смак до землі, тонке її відчуття…
— А що ж! — підхопив дід Кирило. — У дурня, в байдужого нічого, брат, не виросте. Самі будяки на полі стирчатимуть, кукіль та бур’ян.
— Ой! — сплеснула руками Марія Іванівна. — У мене ж там цибуля пригорить! — І вже з коридора гукнула: — Зараз їсти будемо! Картоплю заправлю і…
Денискові тенькнуло в грудях. Чогось він дуже соромився їсти з чужих людей. Ще на старій комунальній квартирі сусіди, бачачи, що він часто лишається дома сам, намагалися частувати, підгодовувати його. І Дениско завжди відчував ніяковість, коли його частували. Це наче ображало його маму. Наче вона не піклувалася про нього, морила голодом.