Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 14

А це ж не так.

— Ну, я піду… Мені вже час. Серйозно. — Дениско почервонів. Він не вмів говорити неправду.

— Так-таки й час? — примружився дід Кирило. — А Марія Іванівна зараз же на стіл накриває. Незручно. Наче гребуєш.

— Та ні. Ні! Просто я щойно пообідав. Чесне слово! — Дениско вдарив себе кулаком у груди. Тут він говорив правду.

— Ну що ж… Дивись… — знизав плечима дід. — Ми гостей не силуємо. Біжи, як треба. А взагалі приходь. Ми з сусідами завжди дружили. Та й хлопець ти начебто гарний. Ми таких любимо. Приходь!

Денискові хотілося спитати: «А де Зірка? Вона вам хто — онука, чи як?» — але він не зважився. Не повернувся в нього язик. Хоча дід був дуже симпатичний, простий. І спитати можна було б. Що ж тут такого?

Коли він вийшов у коридор, з кухні визирнула Марія Іванівна:

— О! Куди ж це ти? Зараз за стіл, сідатимемо. Ображаєш!

— Та ні! Ні! Я тільки що пообідав. Чесне слово! — знову стукнув себе у груди Дениско. — Дякую! Дякую! — І поспіхом, щоб його не зупинили, вискочив за двері.

8. НОВА ЗАГАДКА

Знайомство з Марією Іванівною та дідом Кирилом трохи розвіяло було оту атмосферу таємничості сьомої квартири. Ні дід Кирило, ні тим більше Марія Іванівна аж ніяк не скидалися на агентів іноземних держав, шпигунів абощо. Нормальні люди. Причому приємні, симпатичні, товариські.

Дениско майже втратив інтерес до отого «Цілком секретно». Цікавила його зараз тільки руденька Зірка. Куди вона так загадково зникла, пропала? Написала якусь таємничу записку — і десь ділась. Він сушив собі голову, але відповіді не знаходив.

І раптом…

Увечері мама пішла у перукарню робити зачіску, або, як вона казала, «хімію». Чогось та «хімія» тривала завжди дуже довго, годин дві, а то й більше.

Вже посутеніло. На небі замигтіли зорі. Дениско стояв на балконі визираючи маму. А її все не було.

До будинку під’їхав маленький автобусик, «рафик».

З нього спершу виліз молодий дядечко, коротко підстрижений, у джинсовій курточці і таких же штанах. Побіг у під’їзд. Дениско помітив, що він був дуже заклопотаний.

«Щось, мабуть, сталося», — подумав Дениско.

Не минуло й півхвилини, як дядечко вибіг з під’їзду і замахав рукою:

— Давайте! Швидше!

І з «рафика» вилізли спершу молода жіночка у квітчастому платті, потім немолодий уже дядечко у синьому костюмі, у білій сорочці з галстуком. Потім ще двоє дядечків середнього віку, у костюмах. А за ними… Дід Мороз. У білій шапці з червоним верхом, у червоній шубі з білою оторочкою, з довгою білою ватяною бородою, з білими ватяними бровами — точнісінько такий, як ото розвозять подарунки на Новий рік. У руках він тримав досить величеньку синтетичну ялинку.

Дениско аж рота роззявив. Що за маскарад? Чого це раптом Дід Мороз серед літа, у серпні місяці? Жінка, дядечки й Дід Мороз, такі ж самі заклопотані, неусміхнені, як і отой, у джинсовій курточці, швидко, майже бігом, прошмигнули у під’їзд.

Дениско якусь мить стояв уражений. А тоді кинувся до вихідних дверей. Почуття цікавості — одне з найдужчих людських почуттів.