Читать «Скринька з секретом» онлайн - страница 12
Всеволод Нестайко
Вона, звичайно, бачила, як він притуляв вухо до дверей. Дениско злякано присів.
Але бабуся дивилася на нього добрими усміхненими очима лагідно й привітно.
Це була та сама бабуся, що гукала до Зірки і просила скинути пластмасове відерце. В неї були такі ж блакитні очі, як у руденької дівчинки.
— О! — весело сказала бабуся. — А я якраз думала — хто мені допоможе сумки занести в хату?
Дениско розгублено закліпав очима, не знаючи, що робити. Найрадше він чкурнув би зараз світ за очі від сорому, від ганьби адже вона бачила, як він підслуховував!). Але й відмовлятися було неможливо (мама завжди вчила його шанувати старших, допомагати бабусям).
Він пересилив себе і ступив до бабусі.
— Б-будь ласка! — Він схопив одразу обидві сумки.
Але бабуся віддала тільки одну, меншу.
— Цю я сама. Тут яєчка. Потовчеш. А мені такої великої яєчні не треба.
Вона одчинила ключем двері і пропустила Дениска:
— Давай!
Дениско з трепетом переступив поріг.
От зараз усе побачить, зараз…
Він потяг сумку з продуктами у кухню. Яка це була — чи перша, чи друга, хто його зна.
— Дякую! Дякую за допомогу! — усміхнулася бабуся. — Ну, давай знайомитися… Марія Іванівна!
Вона простягнула йому руку.
Дениско здригнувся.
Це були ті самі слова, які говорила йому уві сні Зірка.
— Дениско! — пролепетав він, ніяково й невміло потискаючи бабусину руку.
— Маріє Іванівно! З ким це ти розмовляєш? — почувся здалеку басовитий голос. І знайомі важкі кроки залунали десь у глибині квартири.
— У нас гість, Кирюшо! — загукала Марія Іванівна. — Не йди. Не втомлюйся. Ми зараз біжимо тобі назустріч.
7. ДІД КИРИЛО
Вони зустрілися з ним у просторій кімнаті, пройшовши до неї довгим вузьким коридором.
То був високий кремезний дід з великими вузлуватими жилавими руками, що стояв, спершися на дві чудернацькі різьблені ковіньки. Лиса голова. Сиві прокурені вуса. З-під несподівано чорних брів дивилися молоді веселі очі.
— Що за кавалер? Я ревную, — пробасив дід.
— Наш сусід з другого поверху, Дениско, — сказала Ма- рія Іванівна, — допоміг мені сумки занести.
«Звідки вона знає, на якому я поверсі живу?» — здивувався Дениско.
— А-а, це інша справа. Молодець, сусіда. Пора вже й знайомитися, раз живемо поряд… Кирило! — дід прихилив праву ковіньку до стіни і простягнув Денисові руку. Рука була така велика, що Дениско зміг потиснути хіба що два пальці.
— Сідай в нашій хаті… Щоб старости сідали.
Дениско роззирнувся. Кімната й справді була обставлена, як сільська хата. Дерев’яний, нефарбований стіл. Під стіною такий самий дерев’яний довгий вузький ослін. Два ліжка з нікельованими кулями і пірамідами подушок, накритих мереживними покривалами. Мисник з полив’яними горщиками, глечиками і тарілками. У кутку портрет Шевченка, з вишиваними рушниками і паперовими квітами. На підлозі довгі смугасті доріжки.
Трохи дивно було бачити все це у міській квартирі.
— Отак! — важко сідаючи на ослін поряд з Дениском, сказав дід Кирило. — Заздрю тобі, сусідо. Я, на жаль, піднести Марії Іванівні сумки зараз не в змозі. Підупав на ноги… Через той ревматизм змушений тимчасово перейти на утримання жінки й держави.