Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 27
Всеволод Нестайко
Від хвилювання він навіть забув про чистоту мови. Взагалі-то він грамотний.
— Тату! І маму ви ж любили? Правда?
— Ех-хе-хе! — зітхнув він, і таке полум’я вирвалося в нього з рота, що паркет обвуглився. — Не сип сіль на рану. Ти ж знаєш, як я ставився до покійниці.
— Не покійниця вона!
— Ну що ти таке говориш?
— Ви про Печеру Невільниць знаєте? У підземному царстві Темнондії?
— Тсс! — зблід тато і приклав палець до рота. — Таких речей не можна говорити проти ночі. Жахи насняться.
— Мама там!
— Звідки ти взяв?
— Серце віщує. Ходімте, тату! Благаю вас! Я б сам пішов, та Вогнедишний Змій стереже печеру. А вам вогонь не страшний.
— Тсс! — знову приклав тато палець до рота і лякливо озирнувся на двері спальні.
— Боїтесь? Її боїтесь? Я думав, ви маму любили, а ви… — я махнув рукою.
— Ех! Нічого ти, синку, не розумієш! Малий ще. От підростеш, тоді рукою не махатимеш.
— Так не підете зі мною у Темнондію?
— Ні. І тобі наказую— забудь про ту печеру підземну. Викинь з голови. Нема там мами. І не дай тобі Боже, щоб дізнався хтось у нас, що ти знаєш про печеру. Буде тобі погано. Іди-йди, синку, спати. Іди.
Зрозумів я, що переконувати його немає рації. Удав я, наче послухався тата, і пішов у свою спальню.
А сам вирішив — не буду я більше жити у Дракондії, нема мені тут життя, нема й не буде. Спершу думав великого листа прощального написати, все пояснити. Довго ламав голову, мучився, але потім усі чернетки порвав, написав коротко: «Я від вас іду. Не шукайте мене. Прощайте», поклав на столику і вилетів у вікно.
Був уже ранок, сонце встало, але всі ще спали, стомлені безсонною ніччю.
І от я прилетів до вас.
Назавжди.
РОЗДІЛ VIII
— Так ти… дракон? — вражено спитав Чух, з острахом позираючи на Кошу.
— Дракон, — зітхнув Коша.
— Але він хороший дракон! — вигукнула Галочка.
— Ти ж бачиш — добрий, чесний і порядний, — підхопив Грайлик.
— Ага… ага… Звичайно… Ну, я пішов. — Чух позадкував, штовхнув задом двері і вискочив на сходи.
— Не зважай, — сказав Коші Грайлик. — То ж Чух. Чужекало-Хочукало. Почув про дорогоцінне каміння у Печері Невільниць. Думав, що ми скарб шукаємо. Тому й пристав до нас.
— Тобі у нас буде добре, — сказала Галочка.
— Я з мамою поговорю, ти у нас житимеш, — сказав Грайлик. — У мене мама добра й весела. От побачиш.
— А моя що — недобра? — образилася Галочка. — І я перша сказала, щоб він у нас жив.
— Не сперечайтеся, — сказав Котофей Котофейович. — Він поки що житиме в мене. Як хочеш, я можу навіть переїхати, щоб тобі не заважати, — глянув він на Кошу. — Я ж тут живу тимчасово. Я ж мандрівний кіт. Колись я жив у Дідусії-Бабусії. Можу назад туди повернутися.
— Ні-ні! Ти мені не заважаєш. Навіть навпаки, — вигукнув Коша.
— Отже, вирішили. Він житиме тут, на горищі. А ви носитимете йому молоко.
— І цукерки, — сказала Галочка. — Ти любиш цукерки?
— А… а я ніколи не їв, — опустив очі Коша.
— Ну-у! Смакота! От я тобі принесу, — вигукнула Галочка.
— А вареники з вишнями ти їв? — спитав Грайлик.
— Ні-а, — признався Коша.
— Мама сьогодні варить. Принесу. Пальчики оближеш!