Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 26

Але зреагувати на пропозицію Чуха Грайлик і Галочка не встигли. Бо тут раптом на дах щось гупнуло і закрокувало.

— О! Коша прилетів! — прохопився Грайлик.

Чух, який стояв проти вікна, здивовано вигукнув:

— Справді! Прилетів! Я сам бачив. А чого він літає? Хто він такий?

Становище дедалі ускладнювалося.

У вікні з’явився Коша, стрибнув на горище.

— Доброго ранку!

— Здоров! Де ти був? — одночасно вигукнули Грайлик і Галочка.

Коша глянув на Чуха.

— Ну добре. Потім, потім, — схаменувся Грайлик.

Коша ще раз глянув на Чуха і сказав:

— Та ні. Я розповім зараз. Хай і Чух знає. Раз він уже тут.

РОЗДІЛ VII

Куди літав Коша,

розповідає він сам

Лежав я, лежав на горищі. Не міг заснути. Виліз на дах. Сиджу, дивлюсь у небо, думаю. Як там, думаю, мама, у тій страшній підземній печері у Чорнавії Темнонди… Я був уже певен, що вона там. Не знаю чому, але був певен. Серце мені віщувало. Але як же туди проникнути?.. Вперше тоді пожалів я, що не пив керосину. Справжні дракони, у яких полум’я з рота, не бояться вогню, не бере їх вогонь, не горять вони у вогні. Що робити? Чи дасть професор Барановський-Лісковський свій костюм? А що як не дасть? Може, він усі костюми, що в нього були, віддав уже космонавтам і пожежникам. Та й взагалі чи захоче він давати, як дізнається, для чого той костюм? Що для людського професора рятування драконової мами?..

І раптом майнула в мене думка — але ж тато любив маму, цілий рік шукав її по всіх усюдах, він просто не знає, що вона у Печері Невільниць під землею. Треба йому сказати. І він визволить маму. Вже хто-хто, а тато вогню не боїться.

І, не вагаючись ні хвилини, я вирішив летіти додому, у Дракондію.

Знявся й полетів.

Прилетів — дивлюсь: весь палац освітлений, ніхто не спить, паніка. Драконида лежить на канапі з перев’язаною головою, стогне. Тато нервово ходить по кімнаті, палить сигарету за сигаретою, вогнем з рота хукає. Драка-Забіяка у кутку рюмсає.

Побачили мене всі, як зарепетують:

— Ой лишенько!

— Де ти був?!

— Що сталося?!

А я зарані придумав, що говорити.

— Не знаєте, — кажу, — що сталося? Втекла ваша полонянка Галочка, я її доганяв-доганяв, думав повернути. Та де там! Така спритна виявилася, у такі тарапати мене завела, так голову задурила, що я й досі отямитися не можу,

Драконида у мене втупилася, очима свердлила-свердлила, а тоді…

— Брешеш! — каже.

А я й не сумнівався, що вона так скаже.

— Ага, — кажу. — Якби це Драка говорив, ви б повірили, а я у вас завжди брешу.

— Вона таки метка, — несподівано сказав Драка. — Я це одразу побачив.

— Ну гаразд, не будемо сперечатися, — сказав тато. — Головне, що Коша повернувся, що з ним нічого не сталося. Ходімте вже спати.

— О! Катова дитина! Доведе мене до інфаркту! — підвелася Драконида з канапи і потарабунилася до спальні. Драка-Забіяка теж побіг у свою кімнату. А тато, якому я непомітно зробив знак, лишився,

— Ну що таке? — спитав він пошепки, озираючись на двері, куди пішла Драконида.

— Тату, — спитав я якомога щиріше, — ви мене любите?

— Синку! — вдарив він себе в груди. — Які можуть бути вопроси?