Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 16

— Звідки ти знаєш?

— Бо у неї дома нікого нема. Батьки на роботі, а бабуся пішла в магазин, у чергу за ковбасою. Я сама чула, як вона сказала: «Ти ж дивись, будь обережна, нікуди з двору не йди».

— Гм… Куди ж вона ділася? — стурбовано спитала Марушка-Реготушка. І так дивно було бачити її серйозною, неусміхненою.

— Ви про кого? Не про Галочку? — спитала раптом Віка-Базіка, яка щойно підійшла.

— Про неї,— озвався Грайлик.

— Ну так її розбійник забрав і кудись потяг.

— Який розбійник?

— Що ти мелеш? — стрепенулися всі.

— Звичайний собі розбійник. От не вірять!.. Неголений такий, пожмаканий, і з рота несе, як од мотора машини дяді Феді,— сірника піднеси,

і вогонь спалахне.

— Ти що — бачила?

— Бачила.

— І мовчала?

— Щоб він і мене забрав?

— Та не слухайте її! Що, ви її не знаєте? — гукнув Миня.

І справді — недарма ж вона Віка-Базіка. Язиком меле, як млинком. Весь час базікав, вигадує щось.

— Мабуть, Галочка десь сховалася, сидить собі й хихикає нищечком. Пошукай гарненько, — сказала Юля-Танцюля і ввімкнула транзистор гучніше.

Пішов Грайлик шукати. Шукає, а в самого на серці неспокійно, тривожно. Не вірить він, що сховалася Галочка. Не така вона, щоб сховатися й хихикати нищечком. Вдача у неї добра, ніжна й лагідна. Хоч і весела, співуча. Вона ж не просто Галочка. Вона Галочка-Співалочка. Голосочком, як дзвіночком, весь час виспівує щось веселеньке. Зранку, як у двір вийдеш, уже чути:

Я танцюю І співаю, Я веселу Вдачу маю. Я співаю І танцюю, І ніколи Не сумую. Не сумую, А сміюся, Бо нікого Не боюся!.. Ворогів бо ж Я не маю, — Я усім допомагаю.

У цій пісеньці вся вона — Галочка: весела, добра і смілива. Всі її любили, навіть Миня і Чух. А двоюрідні брати Миня і Чух — то непрості хлопці. Вони мало кого люблять. їх так прозвали після того, як Грайлик побував у середньовіччі і познайомився там із середньовічними вельможами— графом Моєкалом-Недамкалом і графом Чужекалом-Хочукалом. Коли Грайлик розповів про це, всі в один голос визнали, що їхній Сашко Чеберяка справжнісінький Моєкало-Недамкало, а його двоюрідний брат Славко — абсолютний Чужекало-Хочукало. Бо ж Сашко нікому своїх нових іграшок не дає («Моє!», «Не дам!»), а Славко, навпаки, завжди намагається щось у когось поцупити. І їх, звичайно, прозвали: Сашка — «Моєкало-Недамкало» (скорочено Миня), а Славка — «Чужекало-Хочукало» (скорочено Чух).

Як бачите, людські недоліки живучі. Минуло стільки століть, а й сьогодні доводиться з ними боротися.

Грайлик ходив по усіх закутках Дитиндії, зазирав у всі схованки, відомі йому з піжмурок, і раз у раз кликав тихенько:

— Галочко! Озовись! Не ховайся!

Та вона не озивалася.

Не було Галочки ніде.

Невже й справді забрав її якийсь волоцюга-п’яниця?

Яких тільки страшних випадків не розказують мами й бабусі, теревенячи на лавочці край дитячого майданчика.

Грайлик шукав Галочку, аж поки мама не погукала його обідати. Мама сьогодні не пішла на роботу, була вдома, бо нездужала. І тому Граіілик не став ЇЇ нервувати, розказувати про Галочку. Тато завжди вчив його, що жінок треба жаліти, берегти, особливо маму й бабусю.