Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 14
Всеволод Нестайко
І не задумуючись почав спускатися.
Нижче, нижче…
І раптом хтось схопив його за ногу, і він почув голос Лімпампоні.
— Досить! Лізь назад. Бо сам звалишся, І мене зіб’єш.
— А… а собача? — спитав вражений Грайлик.
— Нема ніякого собачати. Це я скавучала, — весело мовила Лімпампоня.
Грайлик подряпався нагору.
Потім подав руку Лімпампоні, що вилізла слідом за ним.
— Нащо ви мене весь час обдурюєте? — ображено спитав він.
— Пробач. Не ображайся. Просто хотіла перевірити тебе трошки. Ти — справжній лицар. Нічого не боїшся. І — наполегливий. До мети йдеш, незважаючи ні на що. Про себе не думаєш, І, головне, — добрий. Навіть собача пожалів.
Грайлик зашарівся — що й казати, приємно чути такі слова та ще й з жіночих уст.
— А де все-таки принцеса Шах-Шароня? Поки я її не врятую, я…
— То рятуй уже швидше! — перебила вона його.
— А де ж вона?
— Біля тебе!
— Як?
— А отак! — Лімпампоня відкинула з обличчя каптур: на Грайлика дивилася гарненька чорнява дівчинка одного з ним віку.
— Ви?! Принцеса?!
— Та не «викай» ти! Ми ж ровесники.
— А… а як же… вони ж ва… тебе у полон захопили.
— Та який там полон! Спробували б вони! Вони мене всі бояться.
— Через оту усмішку?
— Ага. Вони все що завгодно робитимуть, аби я їм усміхнулася. Думають, що в мене чарівна усмішка. Що від моєї усмішки вони можуть стати всемогутніми й непереможними.
— А насправді — ні?
— Авжеж. Звичайна усмішка. Як у всіх. — Вона усміхнулася.
Ні! Все-таки усмішка в неї була не звичайна. Недарма кажуть: коли усміхається красуня — наче сходить сонце. Хоч Грайлик був і не дуже дорослий, та на дівочій красі розумівся.
— Як же це все-таки сталося?
— Я про усмішку вигадала. А вони повірили. Ех! — вона зітхнула. — Якби ти знав, як нудно бути принцесою… От я й…
— А Ципа-Дрипа?..
— Точніше, Ципа-Дрипа — Лімпампоня. Таке її повне ім’я. Не так служниця, як моя старша подружка. Коли ми побачили здаля тебе, я відразу зрозуміла, що в наших краях з’явився новий цікавий хлопець. На конику Вінику, ще й з лижною палицею замість списа. Це ж треба!.. І ми з Лімпампонею домовилися, що я її зв’яжу і вона тобі скаже те, що сказала.
— А карета, слуги, кучер?..
— Ніякої карети. Ми з нею верхи були. Я коней у гущавину завела. І з кущів усе бачила й чула. А потім усі вони робили й казали те, що я їм наказувала.
— І… і лицар Дон!
— Ніякий він не лицар. А звичайний Донощик, скорочено — Дон. Дон-Ябедон.
— Тепер ясно… Тепер усе ясно.
— Тобі, може, все, а мені не все ясно. Ти скажи, як тобі вдалося з вежі-здоровежі втекти. Я ж збиралася тебе врятувати, а ти, виявляється, втік. Як це ти зробив?
Грайлик усміхнувся:
— Хай це буде моєю таємницею.
— Не скажеш?
— Ти все одно не повіриш. Як ми наприкінці двадцятого сторіччя не віримо, то що вже казати про ваше темне середньовіччя.
— А може, й повірю. Я ж все-таки принцеса.
— Ти бачила зірки в небі?
— Ну, бачила.
— Так-от там є й планети. І на тих планетах живуть люди, як у нас на Землі. Ну, не люди, а живі істоти, інопланетяни. І вони прилітають на Землю. І один інопланетянин, Якцетак, мене з вежі-здоровежі й врятував.