Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 18
Всеволод Нестайко
І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.
Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.
Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:
— Мабуть, стрибну.
— Ану! — сказав Роман-Отаман.
Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.
— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.
— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.
— Молоток! — сказав Грайлик.
— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…
— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.
— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.
— Секретна.
— Де?
— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,
— Покажи.
— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.
Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.
Почали гратися.
Усі хлопці — «тра-та-та-та!» — з автоматів, «ГІу! Пу! Пах!» — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.
— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.
— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.
І знову — нічого не скажеш. Свята правда.
Гралися вони, гралися, аж раптом крик:
— Рятуйте!
Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.
Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.
Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.
Галочка тільки плечима здвигнула.
Грайликові здалося, що те «рятуйте!» якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.
Гру продовжили.
Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.
РОЗДІЛ III
Підійшов Грайлик до підворіття. Бачить — хлопчик якийсь малий обличчя у комірець таємничо ховає.
— Слухай. Поклич мені Кошу. Тільки так, Щоб ніхто не бачив.
— А що таке?
— Ти «рятуйте» чув? Дивись, щоб тобі так кричати не довелось. Біжи клич!
Грайлик усміхнувся. Хлопчик малесенький, років на два молодший за Грайлика, а напускає на себе, наче він хтозна-який страшний.
— Чудило ти! Скажи «спасибі», що я маленьких не чіпаю, а то було б тобі таке «рятуйте!», що… — Грайлик не договорив, повернувся й побіг назад.
Підбіг до незнайомця Коші, обняв його за плечі й прошепотів:
— Там тебе якийсь малюк у підворітті гукає. Тільки так, щоб ніхто не бачив.