Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 9

ці сни тягнуться з ночі в ніч, наповнюючи наші дні очікуванням наступного сюжету, місця,

які нам пам'ятаються, які нас наповнюють і які ми перевозимо із собою, які до нас

приростають, які нам болять, які не можна відірвати від себе, бо вони відриваються тільки

разом зі шкірою, ми плачемо від своєї пам'яті.

Бабуня розповідає мені, що я зовсім малою була дуже добра і ніколи ні з ким не

сперечалась. Я дивуюся, бо й тепер дуже рідко сперечаюся. Із Бабунею взагалі ніколи, з

татом я сперечаюся, тільки коли не хочу їсти вівсянки і тоді, коли він каже, що дітям треба

лягати спати о дев'ятій вечора. Сьогодні Бабуня розповіла мені про червоне намисто, яке

лежить у мене у скриньці. Коли виросту, буду його носити. До нас у гості прийшла мамина

приятелька — висока жінка із білими зубами і хвилястям волоссям такого кольору, як кавове

морозиво у вафельних скляночках, яке ми їли в неділю. Вона дарує мамі намисто — багато

разків багато червоних намистин. Мама питає, чи хочу я поміряти намисто, я кажу, що якщо

вона хоче, то я також хочу. Я ніколи не заперечую мамі, бо вона тоді сумуватиме. Жінка з

білими зубами сміється, каже мамі: «Ваша дочка дуже вас любить». Мама усміхається,

сонячні промені з вікна блукають її обличчям. Мені подобається, що в мене така мама.

Я кажу Бабуні, що я такого не пам'ятаю. Ні жінки, ні намиста. Бабуня сміється і каже, що це

не дивно, бо діти швидко все забувають. Думаю, що не все.

Я не люблю ходити до школи. Мені там нецікаво. Я вмію читати, бо мене навчив тато, ми з

ним разом читали казки, тепер увечері я читаю казки для Бабуні. Діти, які вчаться зі мною,

не вміють читати. Вони б'ють одне одного, а потім бігають жалітися вчительці. Я не знаю,

про що з ними говорити. Я прочитала казку про сопілкарика, але не знаю, чи їм буде цікаво

про це слухати. А більше я нічого не знаю. Не знаю, про що їм можна було би розказати.

Ми граємо в коридорі різні ігри. Найбільше мені подобається гратись у годинник і

годинникові стрілки. Ми тихенько рухаємося колом, хтось один стоїть у центрі, заплющує

очі, простягає перед себе руку і також ходить по колу — це годинникова стрілка. Ми

впівголоса проказуємо віршик про годинник, найкраще знає слова наша вчителька, коли ми

вигукуємо «стрелка не спеши час который покажи» (бо ми вигукуємо це російською мовою, і

я також вигукую російською, якої не знаю), наше коло зупиняється, і стрілка також

зупиняється. Той, на кого вона вказує, стає посеред кола. І гра починається спочатку. Мені

здається, що ніхто, окрім мене, не любив цієї гри по-справжньому. А мені подобається, що

можна заплющити очі і якийсь час не розплющувати, і тоді стає спокійно, бо здається, що

навколо нікого немає.

На уроці читання вчителька розгортає книжку і показує малюнок, на якому намальовано

великий кетяг калини, і запитує, що це. Я кажу, що це кетяг калини. Ніхто з дітей досі не чув

нічого про кетяги. Вчителька каже, що їй дуже приємно, що я знаю це слово. Я знаю багато

слів, тільки не хочу казати про це вголос. У мене під вікном росте калина, яку посадив тато,

тому я добре знаю, що таке кетяги і що найсмачнішою калина стає після морозів. Доти її