Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 8

я знала, що це не сон, і мені робилося дуже сумно, хотілося додому, хотілося з'їсти татового

супу або бабуниної хоптанки. Час від дзвінка до дзвінка тягнеться нестерпно довго, а після

уроку ми йдемо у шкільну їдальню і п'ємо там безкоштовне молоко. Воно дивного

синюватого кольору, мене нудить від одного його вигляду і від смаку також, вчителька

стежить, щоб кожен випив повну склянку, я намагаюся це зробити, мені робиться тоскно,

коли беру в руку склянку із синюватою рідиною, може, вони розбавляють молоко синькою.

Бабуня завжди, коли полоще білизну, додає у воду синьку, тоді простирадла стають трохи

ніби блакитні. Може, у школі також додають у молоко синьку. Але синька отруйна, Бабуня

не раз мені це казала. Мабуть, я отруїлась молоком із синькою. Я заплющую очі, переді

мною сині кола, я думаю, що це дуже несправедливо давати дітям молоко із синькою, я

виходжу з їдальні піднімаюся сходами мені цікаво чи швидко почне діяти отрута заходжу в

клас вчителька сидить за столом і жує яблуко я кажу що мені треба додому дуже терміново

вчителька кашляє я забираю речі і виходжу хочу більше ніколи не ходити до школи тому що

тут дітей змушують пити молоко із синькою.

Іду додому, де на мене чекають великі полив'яні горщики, у яких зацвітають червоні

калачики, чорний картон, на якому я малювала білі будинки, на дахах яких ростуть маленькі

дерева, мої кольорові сни, татів гарячий суп, розчинна кава з молоком і без, бляшанка з

написом «indian instant cofee» з красивими великоокими жінками з браслетами на руках.

Я не пам'ятаю, що я там напридумувала багато років тому в тих шкільних творах про

батьківщину, які доводилося писати, хоча сьогодні я зовсім не писала б про це або писала би

приблизно так:

батьківщина — це там, де ми народжуємось, і де буваємо довго, іноді коротко, це дороги,

якими ходимо, дороги, якими тікаємо і вже ніколи не повертаємося, батьківщина — це там,

де нас може й не бути, там, де нас уже немає, там, де хотілося би померти.

батьківщина — там, де точно знаєш, як саме закінчується літо, і як шкода, що буває ніч із

тридцять першого серпня на перше вересня, я думаю, що це остання тепла ніч, а ще мине

декілька днів, і вже відчувається у повітрі, як дихає осінь, на могилах батьків в'януть квіти, а

на їхніх фотографіях, на пам'ятниках, дощ залишає сльози.

вони плачуть, бо ми будемо приходити дуже рідко, а потім перестанемо приходити зовсім,

хоча тоді це вже не буде потрібно, бо ми будемо набагато ближче, себто будемо нарешті

разом.

І батьківщина — це коли у домі двері не замикають; я приходжу, і мені не треба шукати

ключа, я переступаю поріг і заплющую очі, бо пахне так, як пахло завжди, запахи не

міняються, вони не старіють так, як люди.

батьківщина — це коли у кишені є ключ від дому, куди можна приходити.

батьківщина — це коли сивий чоловік на воротях дивиться мені вслід; я не озираюся, боюсь,

що можу повернутись і вже більше не захочу іти далі, я обов'язково повернуся, тільки не

сьогодні, мені хочеться писати про ці місця, де ми є, і де нас немає, місця, які нам сняться, і