Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 6

врешті-решт починаю думати, що, може, це й правда.

Часом мені вдома ні з ким поговорити. Це буває тоді, коли тата немає вдома, бо він увесь

день на роботі, а Бабуня лягає відпочити, або читає, або щось робить на кухні й каже, щоб я

їй не заважала. Тоді я думаю, що було би добре, якби хтось був, із ким можна поговорити. Я

хотіла би мати кота. Пухнастого і з товстим хвостом. Кота, що гуляє, як сам собі знає. Він міг

би не завжди бувати вдома, міг би гуляти, скільки завгодно, але час від часу, коли мені

сумно, приходити додому. Кіт знав би, коли мені сумно. Коти взагалі дуже розумні. Я

годувала би кота молоком і рибою. Не одночасно, а часом молоком, часом рибою. Правда,

риба у нас вдома буває дуже рідко, тому котові доводилося б здебільшого харчуватися

молоком. Але я думаю, він би міг це зрозуміти. Я пояснила би йому, що у тата фінансова

криза, тому він дуже рідко купує рибу. Із котом ми могли б розмовляти про всяку всячину,

він би мені розповідав про свої пригоди, що він бачив, коли бігав дахами. Бо люди знають

тільки те, що відбувається на вулицях, бо вони ходять по землі. Звісно, по землі ходити

цікаво, але на дахах ще цікавіше, бо звідти більше видно. Тому я думаю, що обов'язково

треба, щоб у мене був кіт, тільки не знаю, звідки його взяти.

Я беру Бабуню за руку, Бабуня здивовано дивиться на мене поверх окулярів, вона якраз

плете ще одну серветку, хоча вона каже, що цього разу це не серветка, але вона каже так

щоразу, а все одно плете серветки. «Ти ж бачиш, що я щось роблю». «Бачу, — кажу я, — але

хочу подивитися на ваші руки». Мені дуже подобається роздивлятися Бабунині руки, Бабуня

знає, що мені це подобається, тому й тепер відкладає плетиво і простягає до мене долоні.

Шкіра на них поморщена і ясно-коричнева, мені дуже подобається така шкіра, у мене зовсім

не така. Я питаю у Бабуні, як це так, що в неї така шкіра, і чи може в мене теж бути така

сама, бо вона мені дуже подобається. Бабуня усміхається, каже, що з роками і в мене буде

така шкіра. «Як це з роками?» «За багато років, коли постарієш». Я знаю, що таке старість,

— це коли можна не ходити на роботу, сидіти вдома і плести гачком серветки. Тато завжди

каже, що на старості він не ходитиме на роботу. Якщо на старості в мене буде коричнева

поморщена шкіра, мені це подобається, я не знаю, чи мені захочеться плести серветки

гачком, мабуть, ні, думаю, що я робитиму щось інше. На роботу я ще не пробувала ходити,

але якщо татові там так погано, то мені, мабуть, буде так само.

Я дуже добре пам'ятаю, що в школі мені не подобалося писати твори на задані теми. На

незадані теми не доводилося писати, на щастя, хоча, може, з цього ще могло би вийти щось

непогане. Але переважно з того, що задано, нічого доброго не виходило, бо мені ніколи не

хотілося, щоб учителька дізналась, що я насправді думаю. Тому в творі на тему «Ким я хочу

стати» я вирішувала написати, що хочу стати лікарем і лікувати людей, замість того, щоб

написати те, чого мені хотілося насправді, а мені хотілося бути продавцем цукерок, щоб