Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 26
Дзвінка Матіяш
була певна, що її бажання здійсниться, тому що всі бажання принцес здійснюються.
Сьогодні я познайомилася з бомжем, якого звати Боря. Він став кишеньковим злодієм, хоча
міг би співати, бо в нього непоганий спух і голос. Хоча, здається, співати він і так може сам
для себе, а обкрадаючи перехожих та пасажирів метро, він заробляє собі на хліб. Але це
тільки мої домисли, насправді я не знаю, чи він заробляє на хліб, чи на щось інше, чи, може,
він узагалі не тим займається, а просто розповідає байку про себе, у яку, звичайно, можна
повірити. А можна цього й не робити. Я сиджу на сходах у підземному переході і слухаю
музикантів, які тут щодня грають. Боря підходить, і сідає поруч, і починає підспівувати «я
тебя никогда не забуду», і в нього справді добре виходить. Він дуже пильно дивиться на
мене і запитує: «Ну, то що, я теж міг би співати, правда?» Від Борі пахне спиртом, у нього
сумні темно-карі очі побитого пса. Я думаю про те, що дуже часто можна зустріти людей із
очима бездомних собак, люди часто трохи так, як пси, так живуть і так помирають, хворіють
на такі самі хвороби і виляють хвостом, коли їм якась добра душа кине кусень хліба. Мені
здається, що я також останнім часом живу, як пес, тиняюся містом, утікаю від машин і від
п'яних, щоб вони мене не зачепили, а коли втомлююся, сідаю в підземному переході з
підібганим хвостом і роззираюся навколо жалібними очима. Я безпородний дворняга. Бо в
породистих псів нашийник і медаль на шиї, і шерсть чиста розчесана й лиснить на боках, бо
господарі про них піклуються і годують м'ясом. А в мене боки позападали, і я тремчу від
холоду. Бездомним собакам завжди холодно, вони все шукають місць, де можна зігрітися. Я
киваю головою і кажу: «Правда», — бо я справді думаю, що він міг би співати, тільки з
якихось причин у нього це не вийшло. Боря задоволено посміхається, у нього посмішка
маленького хлопчика, котрому подарували машинку, яку він дуже хотів мати, чи м'яча, чи,
може, йому нарешті вдалося підтягнутися на високій перекладині, і запитує в мене: «Правда,
ти також займаєшся музикою?». Мені не хочеться розчаровувати Борю, але брехати також не
дуже хочеться, і я чесно відповідаю: «Ні». «Але ж ти можеш співати?» — не здається Боря і,
певно, навіть не припускає, що я можу відповісти, що нічого я не вмію і не можу. Я радісно
киваю головою, так мені хочеться його втішити, і, щоб він не сумнівався, доспівую «я тебя
никогда не увижу». Борі подобається, він і собі підхоплює: «защищая тебя от простуды», і
ми співаємо разом. Боря підсовується ближче, запах спирту змішується з іще якимись
запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це
запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу,
матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не
хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю.
«Нікого не чекаєш?» — у Бориному голосі звучить непідробне здивування і навіть трохи
переляк. «Так ти його не чекаєш? Треба чекати». «Я нікого не чекаю, я просто музику